Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

хворий. Він найздоровіша людина, яку я коли-небудь знала… Це я була хвора до зустрічі з ним, і кожен день, проведений з тим юнаком, я лікувалась від страхів, від комплексів… — Голос дівчини лунав в абсолютній тиші. Кожна людина у залі уважно її слухала і дивилась, як вона витискає з себе слова й усміхається крізь сльози. — Господи, я навіть не думала, що можна так сильно когось кохати… Але я кохаю… Для мене зустріч з ним — зовсім не випробування, а найкращий у житті подарунок долі.

Бенедикт дивився на неї і плакав. Вона дивилась на нього і робила те саме.

— Ти мій янгол… — промовила вона. — Я хочу, щоб ти став моїм чоловіком.

Зал загудів. І під цей шум Анна спустилась до хлопця і стала навколішки перед його інвалідним кріслом.

— Я кохаю тебе всім серцем, — мовила вона. — Ти згодний?

Бенедикт не міг зупинити сліз. Усі, хто був біля нього, теж плакали. Вони захоплювались тим коханням, яке зараз бачили.

— Так, — відповів він.

Вони одружились у маленькій світлій капличці, в якої був похилий дах, старі стіни і не надто гарна підлога, але вона стала тим місцем, де з’єднались два направду прекрасних серця. Там були лише близькі: Рута, Таня, Анин батько, Ліза, Макс і Пилип. Усі красиво одягнені і щиро захоплені подією, раді за наречених.

Усі ті люди стали сім’єю для закоханих. Близькими людьми, які пройшли випробовування лихом. Бракувало тільки Бенедиктових батьків. Та хлопець про це не думав. Він не думав про погане. Не думав, що його прекрасна наречена одружується з хлопцем, який помирає. Не думав, що їй буде важче, — вона ж залишиться жива; їй потрібно буде все це пережити. Він подумає про це згодом, коли буде на самоті… Щоб цього ніхто не бачив. Бо зараз він не має права споганювати цю прекрасну мить.

Вона стояла перед ним у простій білій сукні і дивилася своїми сірими очима прямо у його душу. Та дівчина, жінка, була прекраснішою за весь світ: за таємничі глибини океанів чи за лісисті вершини гір. Її руки, шия, розпущене волосся, скроні… Її глибокий погляд, у якому він втопав з головою… Все було дивовижним, мов у казці. Священик говорив свою промову, а вони милувалися одне одним.

Хлопець сидів у інвалідному кріслі і не вірив у те, що відбувалося… Тобто не вірив, що таке відбувається з ним. Хвороба йому відкрила очі на те, що будь-яка людина у будь-якій, навіть безнадійній, ситуації може почуватися щасливою, якщо захоче.

Коли прийшов час мінятися обручками, дівчина опустилась на коліно, щоб бути на рівні зі своїм чоловіком. А потім ніжно взяла його праву руку і натягла обручку на його безіменний палець. Коли прийшла його черга робити це, хлопець дещо зашарівся. Його ліва рука конвульсивно сіпалась, а права була майже безсила. Він боявся, що впустить обручку і розвіє всю інтимність моменту.

Та цього не сталося, бо Анна, делікатно взявши його праву руку за зап’ястя, допомогла, і за секунду в неї на руці теж виблискувала обручка. Після цього вона не втрималась, щоб не поцілувати свого чоловіка.

До самого останнього свого подиху він полював за моментами, свіжістю повітря і доторками Анни. Вони провели прекрасний медовий місяць за містом, який, в їхньому випадку, виявився трьома незабутніми днями. Це їм організувала Рута. Вона допомагала їм у всьому: у підтримці, у творчості, і, найголовніше, вона віддавала їм гроші, які приносили Бенедиктові пісні. Гроші, які полегшували цю безнадійну ситуацію.

Чи щось змінилось після їхнього одруження? Зовсім ні. Здається, ці двоє завжди знали, що колись одружаться. Вони були одним цілим, завжди розуміли одне одного.

— Йа лубу тепе, — прохрипів Бенедикт, коли вони з коханою сиділи на терасі будиночку в лісі, у якому вони проводили свої прекрасні три медові дні.

Він сидів у кріслі, мов якась бездушна лялька, якій дітлахи спочатку відірвали, а потім прикрутили назад голову — так неприродно вона тепер лежала на плечі. Але для Анни він був тим самим, здоровим хлопцем, який одного літнього дня підійшов до неї запитати дорогу до моста. Дивно, але вона не помічала хвороби, якої б гидкої форми та не набирала.

Вона бачила Бенедикта, а не його хворобу.

Перед ними була ніч і тихі дерева, над якими зависли магічні зірки. Анна усміхнулась і опустила голову на плече коханого.

— І я тебе кохаю.

Вони були щасливими.

Моменти. Час для Бенедикта Креха дійсно спливав. Він пережив багато болю і страху. Багато того, чого більшість людей не витримали б. Лікування, болюча фізіотерапія, процедури… Але завжди серед усього того лайна, на яке перетворилось його життя, він міг віднайти безцінні діаманти — незабутні моменти.

Чи то, наприклад, той момент, коли Рута принесла перший екземпляр його книжки. Він її давно чекав, він жив заради неї. Той момент був дійсно незабутнім. Хлопець поки що міг її торкнутися долонею, погортати сторінки. Вона мала вісімсот сторінок; на обкладинці вони з Анною — ніжні, оголені, мов нерви, чесні; а всередині сотні шматочків його безкрайньої душі.

«Назустріч вітру» — так вона називалась.

— ‘она пгекасна, — усміхнувся Бенедикт.

На той момент його ліва рука вже абсолютно не працювала. А щоб ворухнути правою, йому треба було докласти чимало зусиль. Язик заплітався, а тіло немало схуднуло, що раніше здавалось неможливим. Та він не здавався, а писав далі. Він бачив, у що можуть перетворитись його вірші — у величезну збірку, яка, безумовно, комусь-таки й допоможе.