Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Деніз, — підказав я зі звичною послужливістю.
— Віддасть Деніз твою шкуру й вона повісить її у печері. Скажи, Поллі, чи такий Чарлі, як мав би бути?
Звісно, Кантабіле не міг стримати своєї бурхливої радості. Як Гумбольдт після тріумфу з Лонґстафом одразу ж помчав у Ґринвіч-Вілледж, щоб вилізти на Джинні, так і Кантабіле понісся у своєму «тандерберді», щоб переспати з Поллі та відсвяткувати свою перемогу й моє приниження. І я подумав про те, яку ж велику силу має у демократичних США бажання бути цікавим. Ось чому американці не здатні зберігати секретів. Під час Другої світової війни ми доводили британців до розпачу, бо не могли тримати язика на припоні. На щастя, німці не вірили, що ми такі балакучі. Вони гадали, що ми навмисне поширюємо неправдиві дані. А все це робиться, щоб довести, що ми не такі нудні, якими здаємося. Насправді ми чарівні й таємничі. Тож я промовив подумки: «Гаразд, тішся, вилупку з норковими вусами. Вихваляйся на всі заставки тим, що ти вчинив зі мною і з моїм “280-SL”. Я ще з тобою поквитаюся». Водночас я був радий, що Рената мене забирає, змушує знову виїхати закордон. Вона мала слушність. Адже, безсумнівно, Кантабіле вже снував щодо мене плани. Я ж зовсім не був певен, що можу захиститися від його дивного наступу.
Тимчасом Поллі міркувала, як відповісти на питання Кантабіле, а він сам, блідий та вродливий, розглядав мене майже з симпатією. Досі в застібнутому реглані й фетровому капелюсі, виставивши свої чудові черевики на китайський лакований столик для кави, він мав втомлений та вдоволений погляд. Звісно, йому бракувало свіжості, він заріс щетиною й від нього тхнуло потом, проте думки його ширяли у високості.
— Я думаю, що пан Сітрин і досі привабливий чоловік, — урешті відказала Поллі.
— Дякую тобі, мила дівчино.
— Він, певно, такий був. Стрункий, проте кремезний, з великими східними очима та, ймовірно, з товстим кілком. Тепер він — прив’ялий цвіт, — мовив Кантабіле. — Я знаю, що це його вбиває. У нього вже починає відвисати підборіддя. Поглянь на це воло і зморшкувату шию. Його ніздрі пристрасно розширюються, аж видно сиві волосинки в них. Це ознака старості: гончаки й коні теж сивіють на морді. Ох, він геть незвичайний. Рідкісна тварина. Як останній з оранжевих фламінго. Його слід охороняти як національне багатство. А який він сексуальний, цей маленький шельма. Він переспав з усім, що рухається. І до того ж страшенно самозакоханий. Чарлі зі своїм друзякою Джорджем бігають підтюпцем і тренуються, як двійко студентів-спортсменів. Вони стоять на голові, ковтають вітамін Е та грають у ракетбол. Хоча мені казали, що на корті ти здихляк.
— Мені вже трохи запізно на олімпіаду.
— У нього сидяча робота, тому вправи йому потрібні, — вступилася за мною Поллі. Вона мала трохи викривлений ніс і свіже блискуче руде волосся. Я починав нею захоплюватися — безсторонньо, — її людськими якостями.
— Головна причина всіх цих тренувань — те, що він має молоду дівку. А молоді дівки, якщо не мають відпадного почуття гумору, не люблять, щоб їх затискали товстуни.
— Я вправляюся, бо маю шийний артрит. Або мав. З віком моя голова, здається, важчає, а шия слабшає, — пояснив я Поллі.
Напруження я відчував здебільшого вгорі. У «воронячому гнізді»[153], з якого сучасна автономна людина веде спостереження. Проте, звісно ж, Кантабіле мав слушність. Я був самозакоханий і ще не досягнув віку самозречення. Хоч би в чому воно виявлялося. Хоча це не була сама лише самозакоханість. Через брак фізичної активності я почувався хворим. Мав надію, що мої неврози з віком послабшають. Толстой вважав, що люди самі собі шкодять тим, що їдять м’ясо, п’ють горілку і каву та смалять цигарки. Отримуючи надмір калорій та збудливих речовин і не виконуючи жодної корисної праці, вони віддаються розпусті та іншим гріхам. У зв’язку з цим я завжди згадую, що Гітлер був вегетаріанець, тому не конче покладати вину на м’ясо. Ймовірно, винне лихе серце чи недобра душа, чи, може, навіть карма, що відплачує за зло, вчинене у минулих життях. За словами Штайнера, що я тепер його посилено читаю, душа навчається завдяки опору — матеріальне тіло опирається й протистоїть їй. У процесі цього тіло зношується. Проте я досі не зумів належно оцінити свого занепадання. Недалекі люди, побачивши мене з донечками, іноді запитують чи це мої внучки. Господи! Як таке може бути! І я побачив, що починаю скидатися на недбало напхане опудало або ж музейний експонат, з тих, що завжди асоціювалися у мене з ветхістю, і вжахнувся. Зі світлин я також довідався, що вже не той, який був. Я мав би знайти у собі сили й заявити: «Так, у мене справді такий вигляд, наче я ось-ось розсиплюся, але бачили б ви обладунки моєї душевної рівноваги». Та поки що я неспроможний був це вимовити. Звісно, я був кращий за небіжчика, але часом — лише трішки.
Я сказав:
— Дякую, що завітали до мене, пані Паломіно. Але мусите вибачити. По мене мають заїхати, а я ще навіть не поголився і не з’їв свого ланчу.
— А як ти голишся, електробритвою чи лезом?
— «Ремінгтоном».
— Єдина справжня машинка — це «Аберкромбі-енд-Фітч». Гадаю, я теж поголюся. А що на ланч?
— Я їстиму йогурт. Але вас пригостити не зможу.
— Ми щойно поїли. Сам йогурт, без нічого? Чи ти щось у нього додаєш? А як щодо круто звареного яйця? Поллі, піди в кухню й звари Чарлі яйце. Як, ти кажеш, доберешся до центру?
— По мене заїдуть.
— Не журися через той «мерс». Я дістану тобі три «280-SL». Ти надто великий чоловік, щоб ображатися через якусь там машину. Все перетасується. Послухай, чому б нам не зустрітися після суду й не перехилити по склянці? Ти цього потребуватимеш. До того ж тобі слід більше говорити. Ти забагато
