Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

її була щира та глибока. Вона купувала мені поштові марки й проїзні квитки, готувала яловичу грудинку й горщики паельї, вистеляла шухляди мого комоду цигарковим папером, пересипала мій шарф нафталіном. Вона не могла виконати елементарної арифметичної дії, проте їй вдавалося полагодити складні машини. Керуючись інстинктом, заглиблювалася у плетиво кольорових дротиків і радіоламп, і приймач знову оживав. Він рідко замовкав, майже весь час передаючи музику кантрі та релігійні відправи з усіх усюд. З дому їй присилали часопис «Світлиця: благочестивий порадник для читання у сімейному колі чи наодинці» з думкою місяця: «Відновлювальна сила Христа». Або ж: «Прочитайте й обміркуйте: Аввакум, 2: 2–4». Я й сам читав ці публікації. Пісня над піснями 8, 7: «Водам великим любові не вгасити, ані рікам її не затопити». Я любив її незграбні кісточки пальців, її подовгасту голівку із золотистим волоссям. Ми сиділи на Берроу-стріт, граючи в кункен. Вона схопила колоду й перетасувала, хриплячи:

— Я обдеру тебе, як липку, тюхтію.

Кинула карти й закричала:

— Кункен! Рахуй!

Її коліна були розведені.

— Деммі, від цих карт мене відволікає краєвид на Шангрі-Ла[152].

Ми також грали у подвійний пасьянс і китайські шашки. Вона водила мене в антикварні ювелірні крамниці. Деммі любила старовинні брошки і персні, тим паче, що їх колись носили нині покійні дами. Проте найбільше хотіла, звісно ж, обручку нареченої. І не приховувала цього.

— Чарлі, купи мені цю каблучку. Тоді я зможу показати своїм рідним, що в мене все, як має бути.

— Хоч який великий опал я тобі куплю, їм я все одно не сподобаюсь, — відказав я.

— Це правда. Вони зчинять ґвалт. Вони приписують тобі всі гріхи. Їх не вразиш Бродвеєм. Ти пишеш облудні речі. Правдива лише Біблія. Але тато летить до Південної Америки, щоб відсвяткувати Різдво у своїй місії. Тій, що він так підтримує. Це десь у Колумбії, біля Венесуели. Я полечу з ним і скажу, що ми збираємося побратися.

— Ох, Деммі, не їдь.

— У тих джунглях, коли довкола будуть самі лише дикуни, ти видаватимешся йому значно пристойнішим.

— Скажи йому, скільки я заробляю. Гроші допомогли б усе це залагодити, — сказав я. — Та я не хочу, щоби ти їхала. Твоя мама теж туди збирається?

— Не цього разу. Я її не розумію. Ні, вона залишається в Маунт-Коптик, готуватиме різдвяну вечірку для дітей у лікарні. Їм буде сумно.

Ці медитації мали би заспокоювати людину. Щоб зазирнути за покров видимого, треба бути цілком спокійним. Я ж не відчував особливого спокою. Темна тінь літака, що вилетів з аеропорту Мідвей, перетнула кімнату, нагадуючи мені про смерть Деммі Вонґел. Перед самим Різдвом, у рік, коли я здобув успіх, вона та її батько загинули в авіакатастрофі у Південній Америці. Деммі мала з собою альбом із газетними вирізками про мої досягнення на Бродвеї. Можливо, вона саме почала їх показувати, коли сталася катастрофа. Ніхто достеменно не знав, де це відбулося — десь поблизу річки Оріноко. Я марно витратив кілька місяців, намагаючись розшукати в джунглях її останки.

Саме тоді Гумбольдт перевів у готівку братерський чек, що я йому дав. Шість тисяч сімсот шістдесят три долари і п’ятдесят вісім центів — це була приголомшлива сума. Проте найбільше для мене важили не гроші. Я відчував, що Гумбольдт мав би виявити повагу до мого горя. Я подумав: «Що за час він обрав для цього вчинку! Як він міг так зі мною повестися! До біса гроші. Але ж він читає газети. Він знає, що її не стало!».

* * *

І тепер я лежав, горюючи. Не цього я прагнув, лягаючи на диван. Тож насправді був навіть вдячний, коли стук мідного дверного молоточка змусив мене підвестися. Це був Кантабіле, який намагався проникнути у моє святилище. Я був злий на старого Рональда Стайлза. Хіба за те я платив, щоб він пропускав до мене всіляких причепливих зайд, саме коли я медитую. Але сьогодні він, вочевидь, покинув свій пост у кімнатці консьєржа. Перед Різдвом мешканці потребували допомоги з ялинками й усім таким. Думаю, на його послуги був великий попит.

Кантабіле привів із собою молоду жінку.

— Гадаю, твоя дружина?

— Не гадай. Вона не моя дружина. Це Поллі Паломіно. Подруга. Друг сім’ї. Товаришка Люсі по кімнаті в жіночому коледжі в Ґрінсборо. Перед Редкліффом.

Білошкіра Поллі вийшла з темного передпокою на світло й почала блукати моєю вітальнею. Рудизна її волосся була цілком природна. Одягнута дуже легко, без бюстгальтера і без панчіх (у грудні, в Чикаґо), вона походжала у туфлях на товстезній платформі. Чоловіки мого покоління так і не звикли до сили, довжини та краси жіночих ніг, що раніше прикривалися.

Кантабіле і Поллі досліджували мою квартиру. Він торкався до меблів, вона нахилилася, помацала килим і, відігнувши його ріжок, прочитала напис на етикетці. Так, це справжній Кірман. Потім розглядала картини. Кантабіле ж всівся на оббитій шовковистим плюшем канапі з бильцями і зауважив:

— Розкіш дому розпусти.

— Не вмощуйся занадто зручно. Я мушу йти до суду.

— Колишня дружина Чарлі все судиться з ним і судиться.

— За що?

— За все. Чарлі, ти вже багато їй віддав?

— Багато.

— Він соромливий. Стидається казати скільки, — пояснив Кантабіле Поллі.

Я звернувся до Поллі:

— Схоже, граючи в покер, я виклав Рінальдо всю історію мого життя.

— Поллі в курсі. Я розповів їй учора. Та найбільше ти розбалакався після гри, — він повернувся до Поллі. — Чарлі був надто піддатий, щоб вести свій «280-SL», тому я відвіз його додому, а Еміль пригнав мій «тандерберд». Ти багато чого мені розповів, Чарлі. Де ти дістав ці прибацані зубочистки з гусячих пер? Здається, ти дуже переймаєшся рештками їжі між зубами.

— Мені їх прислали з Лондона.

— Як і кашемірові шкарпетки та туалетне мило від «Флорис»?

Так, певно, мені страшенно хотілося поговорити. Я вибовкав Кантабіле купу відомостей, та й він сам багато чого випитав, вочевидь, маючи намір зав’язати зі мною стосунки.

— Чому ти дозволяєш своїй колишній так ссати з тебе кров? А за адвоката в тебе цей вошивий вискочень Форрест Томчек. Бачиш, я розпитав людей. Томчек — суперовий фахівець із розлучень. Він розлучає всіляких великих цабе з корпорацій. Але ти для нього — ніщо. Це твій друзяка Шатмар звів тебе з тим перцем, так? А хто ж адвокат твоєї дружини?

— Такий собі Максі Пінскер.

— Ой! Пінскер, цей маланець-людожер! Вона обрала найгрізнішого. Він покришить твою печінку разом з яйцем і цибулькою. Ох, Чарлі! Цей бік твого життя — огидний.