Синхрон - Інгеборг Бахман
Пообідні години до вечері в кімнаті, коли вона готувалася, були для нього важкі й нудні, йому так хотілося піти попірнати, але пополудні вже таки справді ніхто не міг увійти до води. Він розповів їй про рибу, яку бачив уранці, найдивовижніший екземпляр, минулого року, в Сардинії, він багато полював, але навіть там він не бачив такої чудесної cernia. Ми спостерігали одне за одним, але мені не вдавалось її перехитрити, я щоразу опинявся в поганій позиції, рибі треба вцілити в спину за головою, в потилицю, немає сенсу просто стріляти і вцілити їй, скажімо, у хвіст, до того ж не можна так робити, це не чесно, в кожному разі він так ніколи не робить. Вона сказала, ой, ти весь час думаєш про неї, ні, не хочу, не хочу, щоб ти її вбивав. Але він піде її ще раз шукати наступного дня, і розповів їй, як треба підбиратися до тієї чи тієї риби і де їх можна знайти. Дельфінів вона теж уже бачила і читала, які вони розумні, а він знає одну жінку, це його дружина, але цього він не сказав, за якою одного разу поплив слідом дельфін, чи тільки супроводжував він її, чи був у неї закоханий, а вона пливла, ніби за нею женеться акула, на березі вона впала в істерику, вона більше не заходить у море і відтоді розучились плавати. О, мовила вона, просуваючись помаленьку під нього й обмацуючи язиком кутики його вуст, я люблю тебя, ой, яка смішна — перебила себе — яка сумна історія. Люблю тебя. Одне-єдине судно, не кажучи вже про міну, страшна річ не лише для тієї риби, що безпосередньо від них постраждала, а й для всієї риби далеко навколо, вся ця вібрація, коливання — жахливі, бо на нині навіть риба не може жити у спокої, а вона ні в чому не винна. А чи винна я, запитала вона, я ж не винаходила всіх тих жахіть, не вигадувала, я вигадала щось інше, що? Ось що я вигадала, так, ось що ти вигадав, і вона запекло й дико боролася за свій винахід і безмовно пробиралася до єдиної мови, до тієї однієї, виразної й чіткої.
Він не мав бажання повертатися до Відня, багато чого вже не відновиш, і що йому, з його професією, там робити. Ностальгія? Ні, щось інше, безпідставний смуток часом. Відпустку він загалом бере взимку, бо любить кататися з дітьми на лижах, дружина відпроваджує їх йому на місяць, цього разу вийшло лише два тижні, в Кортіні, раніше вони завжди їздили до Санкт-Крістофа, відпустку він присвячує дітям, які почали вже зауважувати, що щось не так, одного прекрасного дня доведеться їм усе пояснити, бо довше вже не можна буде приховувати. Уяви, сказала вона, якось мене прямо запитали, чому в мене немає дітей і яка на те причина, можеш собі в’явити? Як можна про таке розпитувати. Він нічого не відповів, а тільки взяв її за руку. Вона думала, що немає нічого простішого, коли ти з кимось зі своєї країни, кожний знає, що можна казати і чого не можна і як казати, така собі таємна угода, а що тільки їй не доводилося чути від інших, не можна ж щоразу пояснювати, що отут для мене проходить межа, тільки досі і не далі. І вона вкотре до нестями обурилась на Жан-П’єра, якому було все не так, що вона робила і що думала, який просто, не зважаючи на неї, хотів запроторити її до чужого їй життя, в малесеньку квартиру, з купою дрібних дітей, і там йому найбільше хотілося б бачити її зранку й до вечора на маленькій кухні, вночі натомість у дуже великому ліжку, в якому вона була б чимось маленьким, un tout petit chat, un petit poulet, une petite femmelle, але тоді вона ще оборонялась, плакала, ридала, била тарілки об підлогу, кидалась на нього з кулаками, а він сміявся, спокійно дивився, що вона виробляла, доки вона не тямила себе від люті, або просто брав і бив її, не в нападі гніву, а тому, що вважав, що цілком природно вдарити її то там, то сям, pour te calmer un peu, доки вона знову не впліталась і залишалась.
Містер Франкель запитав, як думаєш, чи люди матимуть колись одну мову? Звідки ти взяв, що за ідея! Вона підтягнула вище на п’яти ремінці на сандалях, ті їй постійно спадали. Багато зникає, але ще залишається твоїх сорок мов у Індії і сорок у самому лише маленькому Ґабоні, тож існують сотні або й тисячі мов, їх хтось, напевне, вже підрахував, ви ж усе підраховуєте, сказала вона в’їдливо, ні, справді, вона не може собі в’явити, хоч і не могла пояснити чому, він натомість цілком може в’явити, і вона дійшла висновку, що він безнадійний романтик, і це їй подобалося більше, ніж її перше враження про нього як про практичного й успішного чоловіка. Для мене це було б великим полегшенням, якби зникли мови, сказала вона, лише що я більше ні на що не годжуся. Романтик, яке дитя, нехай це й стосується лише Food and Agriculture, гелікоптерів, які треба закупити для винищення сарани, чи рибальські судна з Ісландії для Цейлону, а коли він нагнувся, щоб нарешті стягнути міцніше ремінця, вона запитала, але вибач, а як ти називаєш ковбаски з хроном — Würstel mit Kren, як кажуть тільки в Австрії, чи коли якась незграба заважає тобі пройти, ти ж скажеш: Sie gschlenkertes Krokodil, правда? Здаєшся, t’arrendi? Він кивнув і глянув лукаво з-під лоба, бо забув про хрін і про крокодила. І вже знову думав про cernia, яку не знав, як назвати, тепер уже німецькою.
ФАО — не нова організація, ідея її заснування ще давніша за ООН, щось на кшталт ФАО вигадав хлопчина на американському Заході, такий собі Девід Лубин, тобто східноєвропейського походження, зі Східної Європи, як з’ясувалося, походили й вони обоє. Об’їжджаючи на коні свою нову країну, він зауважив, що за кілька миль люди нічого не знають про досвід інших, як обробляти землю, всюди в них інші забобони й інакші знання про вирощування збіжжя, динь чи худоби, і тоді цей Лубин почав збирати ті різноманітні знання, щоб згодом поділитися ними з людьми в усьому світі, а оскільки його ідеї тоді
