Синхрон - Інгеборг Бахман

Вона не чекала в автомобілі, а відразу висіла, нетвердо ступаючи ногами і вдихаючи повітря на повні груди, а коли піднімалася сходами до входу, то відчула, хоч засліплена електричним світлом, мало що бачила, як хтось, хто відчуває на запах знайоме середовище: це не був маленький чи трохи більший готель у рибальському селищі, а цілком інший, полегшений варіант з її світу, вона йшла вслід за ним з напівзаплющеними очима, відразу прибравши поставу когось, хто не лише втомлений, а й нахабно демонструє, що це саме він і що його ніхто не в змозі ні спантеличити, ні вразити, хай він і у вилинялих джинсах та запорошених сандалях, готельний хол, в якому звідусіль так і пнеться категорія де-люкс, від за першим класом притишених кроків і голосів до категоричної відсутності будь-якої нав’язливості. Вона віддала свою пляжну торбу боєві, впала в крісло в холі й побачила, що він прямує до неї від рецепції, глянув із сумнівом в очах, вона кивнула, як вона й побоювалась, є лише одна кімната. Позіхнула, тоді втупилась понуро у формуляр, який простягнув їй менеджер, нашкрябала нерозбірливий підпис, таки занадто, ніби не можна було почекати до завтра. В кімнаті вона відразу впала на ліжко біля вікна, бо якщо вже для неї немає окремого номера, тоді вона мусить спати принаймні біля вікна, щоб не стало зле. До кімнати ввійшов кельнер, похитав головою, муму немає, помері, крюґ, вів-кліко він не знає, тоді моет-шандон, або ні, дом-періньйон брют, будь ласка, бо воно є. У ванній він дивився, як вона бере душ, витер і помасував їй тіло, тоді вона сиділа закутана в довгий білий рушник, за столом, коли знову прийшов кельнер. Звідки він довідався, що в неї сьогодні день народження, він, звичайно, бачив її паспорт, але що він про це подумав, come sono commossa, sono cosi tanto commossa. Склянки не видали ні звуку. Вона випила дві склянки, він решту пляшки, бо це не його рік, що добігає кінця в Маратеї. Що довше вона лежала, то більше її не брав сон, як у спальному вагоні чи в літаку, затиснена поміж чужими людьми, підвелася й прислухалася, він або теж не спав, або ж мав надзвичайно тихий сон. Розстелила обидва грубі рушники у ванній і вмостилася на них, курила й курила, а глибокої ночі повернулась до кімнати. Між ліжками була відстань з півметра, вона опустила ноги в ту прірву, зупинилась, тоді обережно присунулась до нього, вві сні він притиснув її до себе, і вона мовила, тільки трошки, потримай мене тільки трошки, будь ласка, бо інакше не засну.

Сонця не було, на пляжі розвівалися маленькі червоні прапорці, і вони радились, що робити. Він споглядав море, вона групу міланців, які наважились зайти до води. Він узяв маску й ласти, а коли повернувся, пояснив їй, як заходити в море і як підпливати назад до берега. Попереду хвилі накочувались на скелю з пофарбованою на біло металевою драбиною, під драбиною воду з незбагненною силою відтягувало назад, а шалено розбурхані хвилі розбивались поряд об скелю. Він обумовив з нею цілу систему знаків, і найліпше він чекатиме на неї на драбині. Один знак означав: зачекати, ще один: трошки ближче, а інший: знову назад у море, а тоді: швидко, тепер, давай! А тоді вона попливла щосили і наосліп до драбини, де він стояв і вона його більше не бачила в бризках розбурханої води, він дотягнувсь до неї чи вона легенько підтягнулась, без його допомоги, вгору. Загалом усе було добре, один раз вона наковталась забагато води, закашлялась, виплюнула й мусила лягти.

Оскільки він плавав частіше й довше, ніж вона, а вона мусила чекати, то почала нервувати й розмовляти з ним подумки, наче знала його бозна-відколи. Вона накинеться на нього: я страшенно переживала, ти просто зникаєш, обдивляюся все довкола, аж мені очі на лоба вилазять, думаю, що ти втопився, переживаю, хіба так можна, невже ти не розумієш? Подивилась на море, а тоді знову на годинник, і коли через п’ятнадцять хвилин він так ніде і не з’явився, вона обмірковувала, як це робиться в готелі, коли хтось утопився. Спочатку вона піде в дирекцію і заявить, що вона не його дружина, але про це вони й так завжди відразу здогадуються, тоді треба буде комусь зателефонувати, у ФАО, звичайно, містерові Кіну, бо вона там більше нікого не знає. Pronto, pronto, зв’язок, звісно, поганий, Маратея — Рим, Nadja’s speaking, you remember, to make it short, I went with Mr. Frankel to Maratea, yes, no, pronto, can you hear me now, a very small place in Calabria, I said Calabria, все дуже просто, містер Кін пройметься і стане раптом правдивим джентльменом, який не промовиться нікому ні словом про те, з ким містер Франкель поїхав до Калабрії, а вона не плакатиме, ні, не плакатиме, наковтається отих транквілізаторів, що вона їх бачила в нього, візьме потрійну дозу, нехай у Римі клопочуться, як розв’язати проблеми, бо для неї цього просто забагато, заплатила б будь-які гроші, аби тільки хтось відвіз її прямо до Риму, під самий готель, а тоді в неї буде ще три дні до конгресу IBM у Роттердамі, щоб оправитись, підготуватись, поховати й наплаватись у басейні, щоб знову бути в формі.

Накинула йому на плечі рушника, витерла добре й завела літанію, та ти гірше дитини, тремтиш увесь, ти ж промерз до кісток, а тоді накотилася велетенська хвиля, і вона швидко поклала ножа, гарпуна й лампу, що він їй їх кинув, вище на скелю, перш ніж кричати далі. Вона вже не чула свого голосу, а тому міцно вчепилась йому в руку, бо по драбині вже не могла зійти в воду. Мусиш аж на сам край, ноги якомога вперед, і вона впивалась пальцями наче кігтями у слизький камінь. Ліпше присядь і стрибай прямо у хвилю, туди, де вона найвища. Стрибай. Вона стрибнула дещо запізно і втрапила поміж двох хвиль. Закричала: ну як? Не погано! Надто пласко, mais c’était joli à voir, зроби… Що? Що? Зроби…

Вона стрибнула ще кілька разів до обіду, щоразу надто довго чекала, стрибала у невідповідний момент, у неї болів живіт, тоді голова, та ні, ні, я ж відчуваю, він на сто відсотків був упевнений, що це неможливо, але тримав обережно її голову в руках і втішав, доки вона не зауважила, що