Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Щоденник належав тільки мені, ховала я його в запасі цукерок під ліжком. Якось подруга нашої сім’ї увійшла до кімнати, коли я саме щось у нього записувала. Вона проголосила себе «вікканською відьмою» й колись «прокляла» мого батька, та я чомусь довіряла їй як єдиній «нормальній» дорослій, яку знала. (Наочна демонстрація того, що мені бракувало адекватних дорослих до вибору, нє?) «Що це в тебе там?» — запитала вона. Я зізналася, що веду щоденник, де записую про все недобре довкола мене. Мої батьки щойно почали розлучатися, й пишучи в моєму маленькому фіолетовому-зеленому щоденнику, обтягнутому тканиною з гротескним квітковим орнаментом, я відчувала бодай якесь полегшення. «Яка ж ти молодець, що ведеш щоденник, сонечко, можна глянути?» Прохання було трохи дивне, але й усе те, що коїлося в нашому домі — теж. Я погодилася. Поки вона проглядала сторінки, читаючи мої таємниці, мої побрехеньки, мою правду, мене пронизувала одна думка: НІ, НІ, НІ, ЦЕ МОЄ!
Вона віднесла мій щоденник просто до мами, яка незабаром повідомила, що збирається надати його як свідчення моєї брехні НА СУДІ ЩОДО РОЗЛУЧЕННЯ БАТЬКІВ. Мама сприймала це за доказ того, що я, дванадцятилітня, не можу бути надійним свідком, і якби мені треба було свідчити на суді про розлучення, все, що я сказала б, не мало би братися до уваги. Найпотаємніші мої думки використали для того, щоб мене присоромити, і, думаючи про це, мене й досі сповнює гострий біль і почуття зради. Після того інциденту, хоч як охоче я вигадувала історійки й хоч як мене розраджував щоденник, я вирішила, що для мене це надто небезпечно і перестала писати взагалі. Бо що як хтось знову оприлюднить мої думки?
Утім після ганебної ночі напередодні мого двадцятип’ятиліття, коли намагалася зібрати своє життя по шматочках, я зустрілася на коктейлі (Хороший вибір, скажи? Пий-запивай? Ой) із найкращою подругою Ізабель[8], щоб запитати, що зі мною не те. Вона так часто була поруч під час моїх неконтрольованих поведінкових ураганів, сиділа збоку багато вечорів, поки я ревіла над келихом вина в різних барах, аж я подумала, може, вона має якісь здогадки про те, що ж за лихо відбувається. «Насправді, я не знаю; ти ніколи не ділишся тим, що з тобою чи з твоєю родиною коїться. Ти це практично приховуєш». ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ІЗАБЕЛЬ, — хотілося кричати мені. Хіба вона не знала, що розповідати будь-що про моє минуле — небезпечно? Я їй тільки всміхнулася й відповіла: «Ай, та нудно говорити про давнє».
«Ну, як ти не маєш сили говорити зі мною, думаю, тобі слід прочитати “Шлях митця” Джулії Кемерон[9]. Це така дванадцятикрокова програма, щоб віднайти внутрішню дитину. Вправи для розкриття своїх травм і зцілення від них, вивчення молитов до наповненішого Всесвіту».
«Віднайти внутрішню дитину, — глузувала я. — Молитви до всесвіту? А в комплекті є тибетські чотки і персональний ґуру?» — запитала я моторошним голосом.
«Атож, знаю, звучить трохи ванільно, але чи ти сама не воліла би бути трохи ванільною, замість плакати, не спати й вічно почуватися шматком лайна?»
Неохоче, але я таки купила, а потім погортала «Шлях митця», і серед вправ натрапила на інструмент для підтримки креативності з назвою «Ранкові сторінки». Щоранку, перш ніж матимеш час про щось подумати, перш ніж зайдеш в інстаграм, перевіриш кількість лайків на фейсбуці під світлиною ідеально вирізаного гарбуза, маєш виблювати словами свої думки на трьох сторінках паперу. Щоранку. ТРИ сторінки. З інтервалом в один рядок. Просто шкрябати все, що з тебе витікає, не редагуючи, не думаючи, не переживаючи. Воно мені нагадувало ведення щоденника, тільки без обмежень/тупе/небезпечне, та це не був щоденник; це були «Ранкові сторінки». Величезна різниця. У книжці пояснювалось, як ця практика допомагала налагодити зв’язок із твоїми глибинними почуттями, змушуючи через писання усвідомлювати своє найглибше «я» й ладнати з ним.
Моя перша думка була: Та в кого є час щодня писати по ТРИ сторінки? Ця ноша видавалася непосильною. Але, знову ж таки, моя поточна життєва ситуація була така, що у хороший день я ридала в метро. Окей. Я спробувала б, але ховаючи цей блокнот у тумбочці біля ліжка, під журналами й пультом до телевізора. Ніхто його там не знайде.
Спершу мої «Ранкові сторінки» були страшенно нудні. Складалися переважно з переліку скарг: «Чому ти не можеш встати на пів години раніше? Якби ти прокинулась о 8:30, то не мусила би поспіхом писати ці дурнуваті сторінки перед роботою!» Або ж я перелічувала заплановані справи: «ТИ МУСИШ КУПИТИ ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР, А НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ ПАПЕРОВІ РУШНИКИ З КУХНІ!!! ТИ ЗАСЛУГОВУЄШ НА ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР». Поки я писала, почали з’являтися разючі голоси страхів: «Тобі не вдасться». «Та в тебе немає путніх ідей». «Якщо ти досі не досягла успіху в професії, то вже ніколи й не досягнеш». Це було так, наче якась сила всередині мене водила ручкою по паперу, показуючи мої переживання, яких я ще навіть не усвідомлювала. «Ти ніколи не знайдеш когось, хто б тебе кохав, і завжди будеш сама. Ти не заслуговуєш на кохання». Йооой. Минув заледве тиждень, відколи я писала у щоденнику, а вже доводилося наражатися на ті глибоко засілі неуникненні страхи занедбаної маленької дівчинки всередині мене. Тієї, що виросла у будинку, де все живе помирало, тією, яку ніколи не втішали і не навчили дбати про себе. Коли я писала, видавалося, наче це моя власна душа надсилає мені повідомлення у приват. Потаємні, вкрадливі повідомлення від мого найвразливішого центру, що підштовхували мене до тих місць, які потребували зцілення. Це був тоненький голос виживання, м’який окрик з глибини душі, який точно знав, де саме я маю себе заспокоїти. Думала, буде складно розпакувати всі мої травми, та ось найбоязкіші думки вже на поверхні розуму, і дістати їх звідти тепер легко.
Одного ранку, геть неочікувано, я написала про собаку мого дитинства, Ґію, про яку свідомо не думала роками. Вона була чорним класичним пуделем, завбільшки з невеличкого поні. Ґія була розумна, добра, з англійською стрижкою, — на лапах та хвості вона мала вистрижені кульки, які я гладила пальцями й дивувалася, як пес може мати схожу на шовкове прядиво шерсть. В одинадцять років я вважала її вершиною вишуканості та елегантності. Мої батьки нещадно сварилися перед її купівлею. «КЕРОЛ, ти ніколи в житті не дбатимеш про собаку; ти заледве собі даєш раду!» — кричав мій тато. «МАТЕРІ ТВОЇЙ, РИЧАРДЕ, я можу купити пса, якщо хочу!» — відстрілювалася мама у своїй звичній стриманій манері. Вона привезла додому собаку без татового схвалення, і представила Ґії мою сестру та мене. Оскільки мама купила Ґію перед самим розлученням, то цілком передбачувано, що собака, як і ми з Діаною, на жаль, була непростимо забута. Одного дня вона втекла, і, замість того щоб кинутися її шукати, батьки стенули плечима і сказали, що воно того не варте. Пам’ятаю,
