Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Того ранку, після мого 25-го дня народження, я зрозуміла, що мушу змінити своє життя. Минуле привело мене в цей гармидер в обтислих лосинах і без жодних стандартів чи стрижня. Я суперово виживала, але й суперово гальмувала із власне життям. Мені хотілося життя, яким би я могла насолоджуватися. Мені хотілося життя, в якому мені було би добре і я почувалась би самодостатньо. Утім, сидячи того ранку на ліжку з засохлим блювотинням у волоссі, я сприймала цю мету як недосяжну.
Як я могла змінитися? Я ж не здатна була навіть замінити фільтр у порохотягу, не нарікаючи на те, як він забився за два роки й чому мені доводиться мати справу з пилюжною катастрофою.[3] Я не мала грошей на подорож у стилі «Їсти. Молитися. Кохати», щоб зцілитися й пізнати себе. Я також — укотре повторюю, — не мала НАЙГІРШОГО дитинства на світі, тож почувалася шахрайкою, довівши себе до такої руїни. Тому вирішила, що годі порівнювати власний біль із чужим і пора перестати повторювати, що я не мала би так почуватися, й що пора почати зосереджуватися на тому, як саме я почуваюся, бо саме це і є реальність. Я ненавиділа це життя і хотіла кращого. Та як мені себе зрозуміти? У які цінності вірити? Які обрати принципи?
Сидячи на ліжку, я дістала блокнот і записала кілька речей, які знала:
1. Я знала, що мої батьки не були хорошими батьками. Принаймні, не такими, що тебе виховують і навчають, як жити стабільно. Та інших батьків, які б мене порятували, я не мала. Не була я й таємною дочкою королівської родини (от же ж облом). Не мала ні дорослих рольових моделей, на які могла б покластися, ні вчителів, які б мене скеровували. Якби я справді прагнула іншого життя, довелося б навчитися дбати про себе самостійно. Я мусила б цілком відповідати за власне життя і щастя.
2. Я знала, що завдану мені шкоду не можна просто проігнорувати та переступити через минуле. Більше не могла ховатися. Тож хотіла зрозуміти походження своїх ран, змастити їх маззю доброти і прощення — одну по одній. Недавно я почула фразу: «сонячне світло — найкраща дезінфекція», і це — саме ті ліки, яких мені хотілося для минулих емоційних травм. Мені б довелося перевиховати себе і стати собі підтримкою, якої я ніколи не мала. Треба було почати перевіряти на практиці будь-які поради, все, що читала чи чула, чи навіть просто собі нафантазувала. Я вирішила занотовувати все в ґуґл-документі, щоб відстежувати свій поступ. А що як, саме записуючи, зможу побачити, в якому напрямку рухаюсь. А може, й ні. Я не мала жодних відповідей, зате, і це дуже важливо, — почала ставити запитання.
3. Я знала, що хочу яєчню й тост з авокадо з гарніром із найпотужнішого ібупрофену, будь ласка, дякую.
У цих історіях ви знайдете чесні, перевірені та не такі вже й складні способи «перевиховати» себе та подбати про себе. Не збираюся роздавати теоретичних зверхніх порад. Ти вже знаєш, з чого все це почалося, і ось що я можу тобі запропонувати далі: Я пройшла через пекло, нотувала, виносила уроки й зараз найдужче бажаю, щоб інструменти, які випробувала я, спрацювали для тебе. Надіюся, ти принаймні посмієшся. Зі мною. Сподіваюся, що не з мене.
Я дуже щаслива бути зараз тут із тобою.
Думаю, в тебе сьогодні красива зачіска. Твоя зачіска, звісно ж, подобається мені завжди, але сьогодні — це вже вищий рівень.
ЦІЛУЮ-ОБІЙМАЮ, БЛИСКІТКАМИ ПОСИПАЮ.
ТАРА
або T$ (НАЗИВАЙ МЕНЕ ТЕПЕР ТАК)
I. Ритуали для розуму. Ніколи не пізно зцілити свої думки
Будь найкращою за найгірших обставин
починай там, де ти є
У Comedy Central, де я пропрацювала минулі одинадцять років, заведені спільні обіди, коли гурт працьовитих, симпатичних, таких жовторотих, аж мені соромно, що і я колись була така молода-зелена, стажерів можуть просити нас, виконавчу дирекцію, про різні поради. Питання, зазвичай, одні й ті самі.
П: Як вам — бути жінкою в Голлівуді?
В: Ммм... А ви маєте на цю розмову годин десять і так, щоб не в тій самій кімнаті, де перебувають іще десятеро моїх колег-чоловіків?
П: Як створити «класне» телешоу?
В: Гадки не маю. Усе, що від мене залежить, це знайти найталановитіших людей, яких тільки зможу, помолитися і не заважати їм. Усі, хто розповідає вам щось інше, або мають якесь чарівне зілля, або ж, імовірно, самозакохані егоїсти.
П: Як стався ваш перший прорив?
В: Під час такого самого обіду, як оцей, на «Щоденному шоу Джона Стюарта», коли колега-стажер поставив те саме запитання. Доти я ніколи не працювала на телебаченні, тож мене зачарувало те суворе шоу. Джон[4] був там кожнісінького дня, з ранку до вечора наглядаючи за всім. А люди довкола нього зібралися ну дуже розумні. Вони були такі зрілі, як про це можна тільки мріяти: цілеспрямовані, віддані роботі й такі моторні, що здалеку було видно їхню важливість й цілковиту відсутність інтересу до нас, якихось-там стажерів. Коли ж ми нарешті дістали змогу поспілкуватися з Джоном, один зі стажерів запитав, який був його перший «великий прорив». І Джон дуже швидко та дуже впевнено відповів: «Ніяких великих проривів не існує. Є лише серія крихітних, маленьких передихів. Секрет у тім, щоби максимально викладатися, а тоді відриватися на повну під час кожного маленького перепочинку». Джон Стюарт є/був/буде назавжди моїм героєм, тож я почула його слова, проковтнула їх і спробувала перетворити на частину себе.
Під час того семестру на «Щоденному шоу» вирішила, що це моя місія — бути найліпшою в найгіршій, яка тільки є, роботі, сподіваючись, що таки намацаю власний маленький прорив. Коли якось помітила, що кореспондент волів щодня споживати вівсянку, та, поки доходив до офісу, її геть усю з’їдали[5], я відкладала для нього пакетик на його робочому місці разом із мискою та ложкою. А як зауважувала, що когось із постійних працівників починають дратувати набридливі стажери, які безперестанку там товклися, змагаючись у дотепах і марно сподіваючись, що «їх помітять», я вирішила бути тихою
