Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

ґрунтовним, реґенерованим і кумедно чи гордовито презентованим у музеях, — лише уривок, тимчасовий стан, коротка пауза, загороджувальний вогонь репродукції чи побіжна ознака, хитро відірвана від анонімної семантики. На мовному рівні твір, саме через свою полівалентність, втратив будь-який взаємозв’язок, проте як фраґмент, подія, акт свавілля, сповіщення окремим голосом серед гаму він поглинає всю значимість моменту істини. Нашорошити вуха і йти далі — таким міг би бути девіз усіх, хто ласкаво погодився на співучасть. Оскільки жоден дискурс не втримується в транзитності довше, ніж до наступної зміни імен, до наступного падіння ієрархії. Чи ми вже нарешті там, де Ніцше 100 років тому бачив рух мистецтва й інтелекту, в імперії знаків видимості, де вільна брехня грає елементами світу, який усе більше розпадається на свої змінні явища?

З німецької переклала Катерина Міщенко

Дурс Ґрюнбайн

Портрет митця замолоду прикордонним псом

Пам'яті І. П. Павлова і всіх піддослідних собак Медичної Академії російської армії

Замороженого собаку

Знов оживили

«Це ж неймовірно!» вигукнув той

З тонким голосом

«І він повертається не сам»

Відказала чужинка

(Далі буде)

1

Собаче буття — це паркування áвта в обідню пору.

«Суцільна халепа…», морська хитавиця на рівній землі.

Собаче буття — це те, і се, розумнішання на смітникові,

Кістка замість обіду, оргазми в брудному дворі.

Собаче буття — це те, що трапляється згодом як прикрий випáдок,

Він замінює і нудоту, і невігластво простака.

Собаче буття — це коли тебе замагає сильніший

Час, що знесилює раптом, як біг уздовж огорож.

Так багато всього у прóсторі надто вузькому…

Собаче буття — це кімната жахів і катастроф,

Мова, що шлях загороджує, пастка для всього.

Собаче буття — це примус, коли ти не маєш охоти,

Й хіть, коли ти не можеш, і при цьому в усіх на виду.

Собаче буття?

Це сморід від слова самого.

2

«Не застуй світло», кажеш, і в люстерку

Сліпому від вдивляння — знов цей демон,

Що ртутним поглядом потверджує твій вік.

Холодним променем свердлить твоє обличчя

Шпигун із клану привидів Рентґена.

Коли обернешся, оберне страх в тобі

Неповертання втечею вперед.

Аж поки щось застигне…

у гримасах.

Бо й в фотороботі при тесті мозку

Тебе впізнають. Хай наполовину.

Чужий серед чужих, ти йдеш наліво,

Як і вони в тобі.

Твій лоб став муром

І кожен сховок промайнув. Запізно

Спливе на світло все при автопсії?

3

…дцять років служби та колючий дріт.

Угору, вниз, бігцем — здолає лиш собака,

Котрий з дитинства звик до повідка,

І навіть в сні всяк отвір в паркані

Йому малий, щоб не з’ятрити рани.

Як свідчить плямкіт, пси, як люди, марять.

Та те, від чого слиниться намордник —

Це манія, що паралелі десь зійдуться.

Тут Павлов рештки психіки формує

(Інстинкт, що став мобільним, дикий компас).

Тож діалектика — це лиш… собача вірність;

Сенс для вчування у his master's voice

В кінці процесу. Себто «як собака».

4

На вигляд ти старий, young dog. Старий, як світ.

Ще жвавий вранці, ти важкий від решток

Солодких снів, ледь плентаєшся вдень,

Смог від машин втомив тебе і мови,

Волаючі з біґбордів, й каша слів.

Тож спробуй-но не задихнутись всім цим.

Бо ким ти маєш буть — нам мовить фенотип,

Твій фетиш, зримий кожному: ти — німець.

Ти білий… чоловік… середній зріст… брюнет.

Літ сімдесят живеш в борні за існування.

Як пощастить — то й шмарклі оминуть.

Але найгірша все-таки загроза —

Це дурість, вічний шум машини мозку,

Що продукує лиш саму себе.

5

З нужденного похмілля ранніх літ

Приведений на діловиту кригу,

Ти мерзнеш під незрушливим табло.

Тебе пройма обітниць стоголосся.

Сухоти зітруть слово, погляд, жест.

Яскраві сни побліднуть при пранні,

Утратять барви на дебільних взорах.

Міць опору наприкінці століття

Банально знов сховається у мозок.

Тепер на варті, дурню, тільки регіт

Над твар’ю, сплутаній в самій собі.

І більш нічого, що було б серйозним.

Та як спитаєте, про що я завжди думав,

Я хитро відкажу вам: «Ні про що».

6

Авжеж, людина… абеткова стать,

Єдина, схильна до брехні й ілюзій,

Де спільна логіка для ока й для омани.

Це ствердить перший погляд у газету.

А другий… Обережно… Це ж бо й він.

Що значить скепсис, коли стільки віри,

Що ти ілюзії вдихаєш, мовби кисень,

Які — як чутка — вже марою стали.

Статист буденний, розумом в тумані.

Згадай Сократа. Коли псом він клявся,

То світ припущень розсипавсь на порох.

Цей парадокс знайомий і дитині —

Вже перше слово вносить плутанину,

Що забувається лише з повтором.

7

В нічийнім краї із піску я був щасливий.

Собака, скромний в помислах, безмовний.

З небес мені явилась моя віра.

Літак був богом, схованим захмарно,

Щоб здалеку приспати мою пильність.

Та я був стоїком й стеріг чуже добро.

Коли ставав у войовничу позу —

То шерсть моя була, мов динаміт.

На Заході йде пес поперед пана.

На Сході — лиш за ним,