Сьомий хрест - Анна Зегерс
А все ж таки, як і завжди, головна зброя Анни Зегерс — це її художні твори.
1959 року вона закінчила першу частину свого нового роману «Рішення», над яким напружено працювала близько десяти років.
Ця книга розповідає про долю людей двох Німеччин — тих, хто будує щасливе і мирне життя на схід від Ельби, в Німецькій Демократичній Республіці, і тих, хто зазнає на собі всіх «принад» західнонімецького «економічного чуда», яке несе людству загрозу нової руйнівної війни.
І в цій книзі письменниця залишається вірною центральній темі своєї багатогранної творчості: кожний чесний німець рано чи пізно зрозуміє, на чиєму боці правда, відшукає дорогу до неї.
1968 року вийшло в світ продовження роману під назвою «Довір’я». Твір цей своєю актуальною проблематикою, щільним зв’язком із сьогоденням викликав великий інтерес читачів і жваві дискусії у пресі НДР.
Все те краще, що властиве зрілій творчості Анни Зегерс, повного мірою виявилося в романі «Сьомий хрест» — найсильнішому творі цього видатного майстра. Письменниця працювала над книгою в 1937–1939 pp., але повністю роман був опублікований лише 1942 року. У «Сьомому хресті» Анна Зегерс уперше звернулася до зображення націстської Німеччини.
В 1934–1935 pp. на книжкових ринках Європи з’явилося чимало творів, які розповідали про перші дні й місяці гітлерівської диктатури: «Болотяні солдати» В. Ландгоффа, «В Третьому рейху» К. Гінріхса, «Випробування» В. Бределя та ін. Це були звіти самовидців — письменників або навіть людей іншого фаху, які взялися за перо, щоб розповісти світові про те, що вони пережили у фашистських катівнях. Природно, що розповідь тут, як правило, не виходила за межі тюрем і концтаборів гітлерівського рейху.
А коли ці автори все ж намагалися показати життя по той бік колючого дроту, то іноді створювалася історично невірна картина.
Так сталося, наприклад, у романі Віллі Бределя «Твій невідомий брат». Охоплений щирим почуттям ненависті до фашизму і любові до свого народу, Бредель (який у той час уже перебував на еміграції) мимоволі переоцінив сили і можливості внутрішнього опору злочинному режимові. І слід зазначити, що такий розрив між дійсним та бажаним у зображенні націстської Німеччини
30-х років був притаманний більшою чи меншою мірою багатьом творам тогочасної емігрантської літератури та й усій антифашистській літературі взагалі, в тім числі й радянській.
Що ж до «Сьомого хреста», так тут переважає сувора правда.
Справа, мабуть, не лише в тому, що Зегерс бачила її краще за деяких своїх колег. Просто книга створювалася наприкінці
30-х років, тобто тоді, коли фашизмові вже вдалося жахливими репресивними заходами загнати Комуністичну партію в глибоке підпілля, вдалося залякати і ошукати значну частину німецького народу.
Прагнучи відповісти на питання, які зміни відбулися в Німеччині за п’ять років гітлерівського панування, письменниця мала заглянути в саму гущу німецького життя, показати різні прошарки народу в їхньому ставленні до фашистського режиму.
Це було важко, неймовірно важко зробити за умов еміграції, але Зегерс все-таки зуміла спевнити своє завдання: «Хоч би де я була, — згадує вона, — і у Франції, і в інших країнах, куди я виїздила, в Австрії, Чехословаччині, Іспанії, Бельгії, Швейцарії, — всюди я зустрічалася з людьми, які нещодавно приїхали з Німеччини, працювали там, утекли звідти. Я розпитувала їх, записувала їхні розповіді. Все це допомогло мені написати «Сьомий хрест».
Заслугою Анни Зегерс є те, що вона розповіла своєму читачеві саме всю правду про ті часи, надзвичайно тяжкі для її батьківщини, але й не приголомшуючо-безнадійні: в роки найвищої передвоєнної стабілізації націстського режиму письменниця за сліпучою декорацією «тисячолітньої імперії» зірким поглядом реаліста зуміла побачити історичну приреченість фашизму.
Досить відбутися незначній, здавалося б, події, що порушує раз і назавжди встановлений порядок у гігантській тюрмі, на яку було перетворено Німеччину, — і цей порядок одразу ж захитується. Такою подією в романі є втеча семи в’язнів з концентраційного табору Вестгофен. Анна Зегерс далека від того, щоб приписувати їй якесь надзвичайне значення, Щоб спрощувати ситуацію, підмінюючи дійсне бажаним. Ні! Це — не революційний вибух, не акт колективного опору режимові; це — звичайна втеча семи різних людей, які випадково зібралися разом. Двоє з них і загинуло, чотирьох спіймано й знову повернено до табору, де їх по-звірячому вбивають; і лише сьомому вдається ціною нелюдських зусиль перебратися через кордон.
Щасливий збіг обставин? Випадковість? І так і ні!
Саме тому, що письменниця глибоко розуміє діалектичне співвідношення між випадковістю і необхідністю, їй поталанило розгорнути цю просту ситуацію в неперевершений за своєю силою сюжет реалістичного роману про німецький фашизм та шляхи боротьби з ним. Звичайно, Георга Гайслера могли спіймати, як і інших утікачів. Але його все-таки не спіймали, і це не тільки наслідок того, що йому надзвичайно щастить, а й результат дії певних історичних та психологічних закономірностей.
Коли б Німеччина була справді такою, якою прагнули зробити її націсти, а німці — тією слухняною і бездумною отарою, на яку гітлерівці намагалися їх перетворити, то Гайслер був би приречений. Ніщо — ні мужність, ні сила волі, ані талан не врятували б його. Однак він не загинув!
В ідеальну організованість націстської системи до цієї втечі непохитно вірили не тільки комендант табору Фаренберг та його підручний Цілліх. У це вірили, вірили з гіркотою і болем, люди, що сховались у свої обивательські нори, люди, яким здавалося, що всяка боротьба, всякий опір — марні. Колись давно вони були порядними і чесними громадянами своєї країни, а деякі з них навіть свідомими представниками робітничого класу, соціалістами, комуністами. Але гестапо вистежило і заарештувало їхніх керівників; поступово вони розгубили свої старі зв’язки, перестали довіряти один одному, застигли в німій нерухомості.
І ось раптом, як виходець з іншого, давно забутого світу, до їхнього життя вдерся Георг Гайслер, гнаний, змучений, зацькований, але непереможений Гайслер. У них не було часу
