Сьомий хрест - Анна Зегерс
Того ж таки 1928 року славетний режисер Ервін Піскатор поставив у СРСР фільм за мотивами першої повісті Анни Зегерс.
Ще виразніше звучить підкреслений Паулем Рілля лейтмотив творчості Зегерс у романі «Супутники» (1932). Тут показана небезпечна і не завжди переможна боротьба комуністів» різних країн — Угорщини, Польщі, Китаю, Болгарії тощо — у важке для всього інтернаціонального робітничого руху десятиліття 1919–1929 pp., у період, коли капіталізм тимчасово стабілізувався і реакція знову піднесла голову. Проте книжка ця — аж ніяк не реквієм, а, навпаки, оптимістичний гімн мужності й солідарності світового пролетаріату.
Те ж саме знаходимо і в романі «Шлях через лютий» (1935).
Книга присвячена шуцбундівському повстанню 1934 року в Австрії — одній з найдраматичніших сторінок в історії робітничого руху нашого сторіччя. Написанню книги передувала напружена дослідницька праця. Зегерс виїздила до Австрії, на місця колишніх боїв, розмовляла з їх самовидцями та учасниками, виЬчала документи. По свіжих слідах цієї дослідницької роботи вона написала документальне оповідання «Остання путь Коломана Валліша» (1935). Валліш, соціал-демократичний бургомістр містечка Брук-на-Мурі, перед повстанням — опортуніст і супротивник комуністів, коли ж воно спалахнуло, визнав свої помилки і взяв активну участь у спільній боротьбі. Його відчайдушну спробу на чолі решток робітничого загону пробитися через гори, щоб продовжувати боротьбу за кордоном, і описала Зегерс.
Завдяки всім цим попереднім студіям романові «Шлях через лютий» притаманна була не тільки чиста і переконлива правда, а й майже документальна достеменність.
Зегерс показала зародження, хід і трагічний фінал шуцбундівського повстання. Зраджений правосоціалістськими лідерами, австрійський робітничий клас зазнав поразки. І все ж таки ми бачимо, як загартовувалася в цих суворих і кривавих боях Комуністична партія країни, як багато хто з рядових соціал-демократів, пересвідчившись у зраді своїх вождів, переходив до її лав.
І в «Супутниках», і в «Шляху через лютий» письменниця вдається до композиційного прийому, який за аналогією до кіномистецтва дістав назву «монтажу». Окремі невеличкі епізоди швидко змінюють один одного. Дія немовби одночасно розгортається у багатьох місцях. Цей прийом притаманний більшості найпопулярніших творів письменниці. Це — її манера вести дію, мабуть, у чомусь закономірна, враховуючи не тільки її власні смаки, а й поставлене нею собі ідейне і мистецьке завдання. Бо ж до цієї форми вдавалися і Еренбург у своїх романах 40-50-х років, і Луї Арагон у «Комуністах».
У «Супутниках» та в «Шляху через лютий» нема ні центрального героя, ні чітко окресленого, так би мовити, індивідуального сюжету. Багато хто з персонажів не знають один одного, один з одним не стикаються. Присвячені кожному з них сцени зв’язані між собою лише загальною темою та ідейним письменницьким задумом.
Зразу ж після приходу націстів до влади Зегерс, як і майже весь цвіт німецької культури, залишає країну. Справа не тільки в тому, що жити в гітлерівському рейху для неї небезпечно, але й у тому, що боротися з цим рейхом вона — письменниця — може, тільки перебуваючи за його кордонами.
Вона живе в Парижі, але не як бездіяльна і скорботна вигнанка (серед німецьких емігрантів було немало саме таких), а як невтомний діяч і боєць. Вона виступає на конгресах і численних зборах разом з Віландом Герцфельде, Оскаром Марією Графом та Яном Петерсеном, який нелегально живе в Німеччині, видає антифашистський часопис «Нойє дойче блетер», що виходить у Празі. Але, звичайно, головна її зброя — художня творчість, один із зразків якої — «Шлях через лютий» — уже тут розглянутий. Однак ще показовішими для цього етапу її творчості є романи, присвячені буттю її батьківщини.
Німеччина була країною найміцнішої в Західній Європі комуністичної партії — партії Ернста Тельмана. Але Німеччина ж була і тією країною, де внаслідок змови остельбських юнкерів, рурських промисловців і генералів рейхсверу до влади прийшла найзлочинніша і найкривавіша з усіх реакційних диктатур — диктатура Гітлера. Колючий дріт концтаборів, моторошні, на середньовічний лад аранжовані процесії оскаженілих садистів, вогнища, складені з книг, потоки брехні і наклепів — усе це не тільки жахало деяких буржуазних гуманістів старої Німеччини, але й позбавляло їх віри й надії. Опинившися в еміграції, такі письменники вдалися в безпросвітний розпач, втратили всяку надію на порятунок батьківщини і свого багатостраждального народу від фашизму.
Курт Тухольський, Йозеф Рот, Ернст Толлер заподіяли собі смерть. Герман Кестен болісно зітхав: «Німецької літератури більше не існує». Стефан Цвейг похмуро заявив: «Настав час прийняти рішення — з Німеччиною не можна мати нічого спільного, — я спалюю за собою мости», — і в 1941 р. покінчив життя самогубством.
У цій обстановці з трибуни Паризького Конгресу на захист культури (1935) пролунав дзвінкий і рішучий голос письменниці-комуністки Анни Зегерс: «…Коли ви чуєте величні слова «любов до своєї вітчизни», спитайте спочатку, що люблять у цій віїчизні? Хіба священні багатства країни можуть утішити незаможних? Хіба свята земля вітчизни може втішити безземельних? Але той, хто працював на наших заводах, хто йігіов із демонстраціями по наших вулицях, провадив боротьбу нашою мовою і разом з тим не любить нашої країни, — той не людина».
Саме з таким розумінням батьківщини і підходить Зегерс до зображення ганебних та похмурих сторінок її історії.
У повісті «Оцінена голова» (1933) письменниця показала, як націзм канчуком і пряником здобував свої позиції в німецькому селі. Поруч центрального героя, близького до комуністів юнака Йоганна, який переховувався від переслідування поліції Веймарської республіки, вона змалювала образи бідняків Цілліха, Кесліна та інших, які сп’яніли від фашистської демагогії і перетворилися на слухняне знаряддя гітлеризму.
Свого часу частина емігрантської преси навіть звинувачувала Зегерс у тому, що вона змалювала в повісті надто похмуру картину німецького села в переддень гітлерівського перевороту. Але при уважному читанні книги стає зрозуміло, що в цьому нібито зовсім покірному націстам селі вже накреслилися суперечності, які в майбутньому неминуче стануть розхитувати Третій рейх: більшість селян іде за Гітлером з-під палки, а ті, що сліпо йому вірять, чекають від нього кардинальних економічних реформ, яких він і не збирається проводити.
