Сьомий хрест - Анна Зегерс
Це той край, про який кажуть, що тут снаряди останньої війни вивертають із землі снаряди передостанньої війни. Ці пагорби — ще не справжні гори. Кожна дитина в неділю ранком може піти до своїх родичів у село по той бік горбів на каву із пухкими смачними булочками і до вечірнього дзвону повернутися назад. Проте це пасмо горбів було колись ніби краєм світу, по той бік починалась глушина, незнана земля. Вподовж цих горбів римляни спорудили вал. Стільки поколінь стекло кров’ю відтоді, як римляни спалили тут, на горбах, олтарі кельтів, що поклонялись сонцю, стільки відгриміло битв, що люди вже могли вважати себе господарями цієї землі. Але місто там, унизу, зберегло на своєму гербі не орла і не хрест, а сонячне колесо кельтів, те сонце, від якого наливаються соком яблука Марнетів. Тут стояли табором легіони, а з ними були всі боги світу: міські й селянські, іудейський бог і християнський бог, Астарта й Ізіда, Мітра й Орфей. Глушина кінчалася тут, де зараз стоїть біля своїх овець Ернст із Шмідтгайма, виставивши вперед ногу і впершись рукою в бік; він стоїть собі, і кінець його шарфа надимається так; наче без упину віє вітер. У долині позад нього в м’якому, затуманеному сонячному сяєві вирувало життя народів. Північ і південь, схід і захід вливалися сюди, але ні з ким не зріднилася земля, хоч усі лишали тут щось від себе. Наче мильні баньки, виникали царства і майже одразу лопалися. Після них не зосталося ні захисних валів, ні тріумфальних арок, ані воєнних шляхів, лише поламані золоті обручки з ніг жінок. Там, де шосе вливається в автостраду, збиралося військо франків, що шукало переправи через Майн. Сюди, між садиби Мангольдів і Марнетів, у гори, в пущу — тоді ніхто ще не наважувався переступати цього рубежу — їхав верхи на ослику чернець, кволий чоловічок, закований у панцер віри, озброєний мечем спасіння; він ніс людям євангеліє і вміння щепити яблуні.
Чабан Ернст обернувся до велосипедиста. Йому стає жарко в шарфі, він зриває його і кладе на стерню, наче бойовий прапор. Ернст робить це так, наче за ним стежить тисяча очей. Але чабана бачить тільки його собачка Неллі. Ернст знову прибирає своєї неповторної насмішкувато-гордовитої пози, але тепер він стоїть спиною до шляху, обличчям до рівнини, де Майн впадає в Рейн. При гирлі лежить Майнц. Це місто давало архієпіскопів Священній Римській імперії. А коли обирали імператора, вся рівнина між Майнцом і Вормсом устелялася наметами.
Щороку в цьому краї відбувалося щось нове і щороку те саме: від м’якого сонячного світла й туману і від дбайливої людської праці достигали яблука та виноград. Вино було потрібне всім і для всього: епіскопам і поміщикам — щоб обирати імператора; ченцям і рицарям — щоб засновувати ордени; хрестоносцям — щоб спалювати євреїв — чотириста чоловік зразу на майдані в Майнці, який і досі зветься майданом Вогню; духовним і світським князям, коли Священна імперія розпалась і панські бенкети стали іще бучніші; якобінцям — щоб танцювати навколо дерев свободи.
Через двадцять років на майнцському розвідному мосту стояв на варті старий солдат. І коли вони проходили повз нього, останні з «великої армії», обшарпані й похмурі, солдат згадав, як стояв тут на посту тоді, коли вони входили в місто із триколірними прапорами та «правами людини», і голосно заплакав. Цей караульний пост теж зняли.
Стало спокійніше навіть тут, у цьому краї. І сюди дотяглися роки тридцять третій і сорок восьмий — двома тоненькими гіркими цівками крові. Потім знову була імперія, яку тепер називають Другою. Бісмарк наказав поставити прикордонні стовпи не навколо цієї землі, а впоперек, щоб захопити шмат для пруссаків. Бо тутешнє населення хоч і не бунтувало, але все-таки здавалося надто байдужим, як люди, що вже багато чого бачили і ще побачать.
Невже то справді школярі чули гуркіт битви під Верденом, коли за Цальбахом прикладали вухо до землі, чи то лише двигтіла земля під залізничними ешелонами і важкими солдатськими чобітьми? Багато хто з тих хлопчаків згодом опинився на лаві підсудних. Дехто за те, що побратався з солдатами окупаційної армії, інші за те, що підкладали їм під рейки вибухові патрони. А на будинку суду майоріли прапори міжсоюзницької комісії.
Не минуло й десяти років, як ці прапори зняли і натомість повісили чорно-червоно-золоті, що тоді ще були кольорами імперії. Навіть діти пам'ятали, як 144-й піхотний полк знову переходив міст під грім оркестру. А який фейєрверк був увечері! Ернст бачив його звідси. Місто за річкою сяяло вогнями й галасувало. Тисячі маленьких свастик відбивались у мерехтливій воді. І як тільки палахкотіли бісівські вогники! А вранці, коли річка за залізничним мостом текла геть від міста, її сиза блакить була спокійна, як завжди. Скільки вона вже занесла бойових знамен, скільки прапорів! Ернст свиснув собачці, і вона притягла йому в зубах шарф.
Тепер ми тут. Те, що відбувається тепер, — це наше життя.
II
Там, де польова дорога вливається у Вісбаденське шосе, стояв кіоск із зельтерською водою. Родичі Франца Марнета кожного літнього вечора жалкували, чому вони своєчасно не заорендували цього кіоска на людному місці, що
