Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
– Ото й добре, що не снилося, – поспішив перехопити ініціативу Амос. – Будемо сподіватися, що все горе висьорбали ми, а у діточок наших все тепер добре буде. Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мій Назарко великим дохтуром стане, то не тільки мені відірваного пальця пришиє, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лікувати буде?! А що?..
– Все можливо, – кивнула вона. – Але годі вже балачки розводити, давайте якось той… зустріч нашу відмітимо, чи що?..
– Капітоліно, ти читаєш мої думки! – батько аж просяяв.
– Пхе! А що тут читати, коли двоє мужиків з дороги зголоднілі? Все зрозуміло. Зараз стіл зорганізуємо й посидимо в своє задоволення.
– Тільки це…
– Що?
– Як ти на роботу далі підеш після посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос.
– Нічого страшного. Я чергую цілу добу через три, отож на роботу мені аж післязавтра вранці. В понеділок себто. Тому не переймайся.
– А-а-а… Ну, тоді все гаразд.
Спільними зусиллями накрили стіл приблизно за годину. Коли молодий чоловік обережно ніс із комунальної кухні каструлю вареної картоплі, то несподівано зіткнувся в коридорі з батьком, який заступив синові дорогу і змовницьким тоном прошепотів:
– Ти ж не розповіси мамі, до кого ми в гості приїхали, еге ж?..
– Та як я розповім їй, коли вона там, вдома, а ми тут?
– Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустімо. То не писатимеш мамі про Капку, правда ж?
Назар раптом зрозумів, що весь цей час і справді проганяв від себе думку про те, написати мамі Ґулі про все чи не написати. Але ж вирішувати рано чи пізно і справді доведеться…
Однак слідом за тим згадав слова, колись сказані матір’ю надмірно допитливій сусідці: «Мені байдуже, що мій Амос робить і з ким ходить. Мені важливо лише, аби він додому приносив, а не з дому виносив, а все інше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тоді він не зрозумів значення тих слів, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до війни. Ну так, до війни – бо навіть сестричка його Риця ще жива була… Отож і не зрозумів. А тепер сенс сказаного несподівано відкрився йому. І якщо мамі байдуже…
– Не хвилюйтеся, тату, я мамі не писатиму й не розповідатиму також. Ні тепер, ані будь-коли. Можете заспокоїтися.
– Ну і молодець! – батько аж просяяв, і в напівтемряві коридору Назарові чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клієнта перукар, раптом посилився. – Це наші чоловічі справи, і матері в них суватися зовсім ні до чого.
– Ну так, ясна річ.
– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цікаве місце…
– В яке ще цікаве місце?
Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловік умить надумав собі бозна-що, та, прочитавши на його обличчі лихі думки, батько лише розсміявся:
– Облиш, синку! Завтра побачиш. І обіцяю, що тобі сподобається.
Оскільки вони і справді зголодніли з дороги, господиня кімнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потім почали випивати. Також батько багато розпитував Капітоліну про старих бойових товаришів, імена яких Назарові були абсолютно незнайомі. Не дивно, що молодий чоловік поступово засумував. Зрозумівши це, Амос раптом попросив:
– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.
– Лесине?! – здивувалася вже трохи захміліла господиня кімнати. – Що іще за Леся… та ще і в моєму домі!..
– Леся Українка! – розсміявся батько і пояснив: – Мій Назарко просто закоханий у її творчість, він… А-а-а… Нехай краще вірші почитає, ніж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…
– Та зараз, не переймайтеся.
Притримуючись за стілець, молодий чоловік підвівся, трохи відкашлявся і виразно продекламував:
– Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
По завершенні всі троє деякий час мовчали, потім Капітоліна обійняла Амоса за плечі й повторила замислено:
– Оповити, мов плющ…
– «Мов плющ, обняти», – несміливо виправив її Назар.
– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…
– Аякже! – охоче підтвердив батько.
– Отож я і пригадала.
Вона відвернулася й раптом попросила знов:
– А ще чогось почитати можеш?
– Із задоволенням… «Вечірня година» називається. Читати?
– Давай, синку, читай.
Молодий чоловік набрав повні легені повітря і з придихом продекламував:
– Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
Знов довго мовчали, аж поки Капітоліна наважилася спитати:
– Послухай-но, Назаре… Тобі самому на Волині бувати довелося?
– Ні. Тільки оці вірші…
– А ми з твоїм татом Волинь ту від фашистів визволяли. І з моїм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?
– Так, Капочко, так, – погодився батько.
– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?
– А-а-а… що, ви хіба не думаєте, що… – розгубився молодий чоловік.
– А може, тобі б той… на артиста вивчитися? Читаєш добре.
– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сіпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумію! Люди завше хворіли, хворіють і хворітимуть. Отож лікувати їх завше треба, хоч би що… І як Назарко мій на дохтура вивчиться, то матиме в житті надійний кавалок хлібу, що б
