Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Останньою фразою директор таки переконав майже всіх тих, хто сумнівався найзатятіше. Усі дружно закивали, тільки товариш Єрохін намагався щось заперечити. Але його вже ніхто не слухав…
Актова зала Дитячого будинку, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 1 вересня 1954 року
Одягнувши весь свій парадний «іконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперішній посаді, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нібито добре. Калабалін живописав, як після невдалого десантування в німецький тил 14 серпня 1941 року в районі села Антонівка, що в Барському районі Вінниччини, його группу знищили ще в повітрі, а його самого схопили й катували поліцаї… Як раптом товариш Єрохін скочив зі свого місця і, неввічливо перервавши оповідача, повчально уточнив:
– Це були не просто поліцаї, це були так звані бандерівці – несамовиті лісові бандити з кривавої бандерівської УПА!..
Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спідлоба, але вирішив продовжити розповідь, нічого не заперечивши:
– У будь-якому разі, з усієї нашої десантної групи дивом вижив тільки я. А завдання, дане мені Комуністичною партією, треба було виконати. І ось на одному з допитів я прямо й відверто сказав одному з поліцаїв, що говоритиму не з такими, як він, а тільки з фашистським генералом.
І знов товариш Єрохін скочив зі свого крісла й голосно заперечив:
– Семене Опанасовичу, не плутайте: не поліцаї то були, а бандити з УПА!..
Тоді з останнього ряду підвівся дитбудинківський сторож Мокій Кононович і, звертаючись до Федора Петровича, поцікавівся дещо недовірливим тоном:
– Що, невже ж отак просто бандерівці з тієї самої УПА?..
– А хто ж іще? – здивувався Єрохін.
Зрозумівши, в чім річ, і намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутні педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:
– Та звісно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель історії, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохін, зорганізувалося тільки через рік від того моменту, коли поліцаї нашого товариша Калабаліна полонили.
Зал завмер, спостерігаючи за словесним двобоєм. Титулований москвич стояв із широко роззявленим ротом, а дитбудинківський сторож під загальний сміх оточуючих тихо мовив:
– Соромно не знати того предмета, який ви ж і викладаєте. А ще з самої Москви до нас приїхали!..
– А тобі про це звідки відомо, старигане? – негайно розлютився Федір Петрович. – Тебе там і близько не було! Ти ж усю війну кашоваром на солдатській кухні провоював, я знаю…
– Так, я був кашоваром на польовій кухні й ні з якими бандерівцями і близько навіть не стикався. Це правда.
– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохін. – А от я, на відміну від вас, прямо в очі всяким підлим зрадникам нашої Радянської Батьківщини дивився.
Тут із місця скочила тітонька Марійка й обурено звернулася до сперечальників:
– Ми зібралися в цьому залі послухати розповідь нашого шановного Семена Опанасовича, а не ваші дурнуваті суперечки ні про що. Продовжуйте, товаришу Калабалін, а на цих двох не зважайте…
Директор вдячно подивився на куховарку і продовжив:
– Отак мене й відправили на зустріч з гером майором Марвіцом в Холмському концтаборі для військовополонених № 319-А.
Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:
– У цьому Холмському концтаборі для військовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?
– Не без цього… Звісно, було лячно перед незвіданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокійно підтвердив Калабалін. – Та я про інше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавської розвідшколи гер Марвіц. Викликає по черзі, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – ні підслухати, ні здогадатися, ані розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабінет мав другий вихід, і після співбесіди всіх виводили туди. Ну що ж, стою і я серед інших полонених, своєї черги очікую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як із ними бесіду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам мені належало, виходячи з їхньої мотивації…
– Ой, до чого ж лячно! А далі що? – шепотіли слухачі.
– Отож назвався я рядовим Наливком і на зустрічі з гером майором Марвіцом удавав, ніби згоден продати Радянську Батьківщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистської школи резидентури, розташованої в передмісті Варшави.
– А коли ви втекли звідти? – спитав хтось із дітей.
– Навіщо ж тікати? Ні, я навпаки все вивчав якомога старанніше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерігав за кожною дією аж до дрібниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвідувальним управлінням і доповів про те, щó готували фашисти, щоб знищити нашу Батьківщину. Отож завдяки отриманим від мене відомостям, вдалося запобігти безлічі диверсій, провалити декілька ретельно спланованих фашистських операцій, а співробітники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентів і зрадників. Батьківщина високо оцінила мій подвиг і нагородила мене по лінії контррозвідки орденом Вітчизняної війни.
По завершенні розповіді Калабаліну довго аплодували всі присутні. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибіг товарищ Єрохін. Закликаючи до тиші, він здійняв над головою руки й мовив з дещо інтригуючим виглядом:
– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квіточки»… Зрештою, на цій війні все було більш-менш зрозуміло: ось вони – і ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борці за свободу і щастя всього людства. Там фашистські підлабузники, зрадники-бандерівці й інше бандитське кодло – тут вірні сини й дочки Радянської Вітчизни. Все зрозуміло! Але на іншій війні – на Громадянській все було далеко не настільки однозначно. Тоді брат пішов на брата, батько на сина – спробуй-но розібратися, чия правда правдивіша!..
Здивовані вихователі почали перезиратися, не розуміючи, з якого дива Федір Петрович згадав ті давні події. Він же мовив урочисто:
– А чи відомо вам, товариші, що серед нас присутній розвідник, який відзначився ще тоді – на Громадянській війні?! А, між іншим, саме так воно і є! Бо це не хто інший, як сторож нашого дитбудинку Мокій Кононович Завада. Це він для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаєте ви, товариші, що іще під час Першої світової він був нагороджений кількома Георгіївськими
