Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Та-а-ату-у-у!..

– Помовч, Назаре, коли старші кажуть, май повагу!

– Та я маю і до вас, і до… до тітки Капи також.

– Ну то й добре, що маєш. Отже, Капочко, ти мені хлопця з пантелику не збивай. Як ми всією сім’єю вирішили, щоб на дохтура він вивчився – то нехай вчиться, як вирішили. Бо якщо хлопцеві моєму меншому не в медицину іти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаєш, скільки там у нас народу під час повоєнного голоду повмирало?! Дві третини села, вважай – отак! Бо до війни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своїм хлібом жидівським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аґлая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на місці старих монастирських фільварків9, горох ночами обривала. Та ще й поталанило їй, що сторож не схопив, бо Палажку Ґирлижиху за таке саме у степи казанстанські… тьху ти – в казахстанські… А-а-а, один хрін десятку впаяли й ні на які обставини не зглянулися!..

Батько лише рукою махнув розчаровано:

– Нам, Дунцям, дуже пощастило, що ми все це пережили. Що і я сам, і Ґуля моя, й сини… Отож нехай Назарко на дохтура вчиться. А вірші… А віршів у нього цілих дві книжки та ще й грубий зошит цілий, від руки списаний. Одну книжечку віршів йому хтось там ще під час війни подарував, другу він зі служби армійської привіз. А звідки понавиписував те, що в зошиті – хтозна. Ну, нехай собі читає на дозвіллі, я не проти цього.

– Гаразд, – Капітоліна відсторонилася від батька, потягнулася, доволі спритно скочила на ноги й мовила: – Ну що ж, Назаре, треба тебе десь на постій поставити. І краще зробити це, доки не зовсім пізно. На сьогодні я тебе добрим обідом нагодувала, до ранку вистачить. А завтра…

– А-а-а…

Молодий чоловік знов зашарівся, не наважуючись спитати про певні речі.

– Як у свій медінститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобі десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуємо, – господиня кімнати енергійно кивнула, не моргнувши оком, а потім додала замислено: – Звісно, в серпні було би краще. Я б тебе тут же, в своїй квартирі у сусідів прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз.

– А-а-а…

– Що тобі незрозуміло?

– А-а-а… ви, тату, як же?

– А я, синку, й на підлозі переночую. Знаєш, скільки разів на фронті доводилося просто на голій землі спати? Тож не переймайся за мене.

– Так-так, я все те пам’ятаю, – підтвердила Капітоліна. – Шкода, що у мене кімната замала. Тож я спатиму на своєму ліжку, батьку твоєму на підлозі постелю. На ніч ми ще поговоримо, бойових товаришів згадаємо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобі добре висипатися треба, щоб іспити не провалити. Тому ходімо, розквартирую тебе.

Довелось підкоритися. Вийшовши у двір, молодий чоловік виявив, що вже почало сутеніти. Добре посиділи за обідом!..

– У нас будинок номер перший, ми ж підемо навпроти – в будинок номер другий, – Капітоліна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишній управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловіка на плечах не просто голова, а цілий тобі Дім Рад! Я й сама собі кмітлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тільки до нього зараз краще не потикатися.

– Чому?

– Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нічогенька була собі, хоча й в іншому роді… Але як «справу лікарів-отруювачів» розкрутили, то її й заарештували і кілька місяців у Лук’янівці протримали… Лук’янівка – це у нас у Києві тюрма така.

– Я здогадався, – пробурмотів Назар.

– А чи багато старій людині треба?! Отож що небагато. Тому Юдіф Бенціонівна як з Лук’янівки вийшла, коли «справу лікарів-отруювачів» прикрили, то весь час хворіла, хворіла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало. Пару тижнів, як її на Куренівському цвинтарі поховали. Чоловік за нею так побивається, так вже побивається!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мілена – милі люди! Син їхній Едька теж фронтовик, як і батько… Між іншим, Едька Київ наш від фашистів визволяв, розвідником був. Цього хлопця зараз немає і довго ще не буде, наскільки я знаю, тож вони тебе із задоволенням приймуть… А ось і їхня квартира.

Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляється, сьогодні майже одночасно з Дунцями додому приїхав і майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Він вже доволі довго працював у Китайській Народній Республіці, в якості радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армію Китаю. Звісно, участь радянських радників у цій добрій справі особливо не афішувалася, листів звідти намагалися не писати, тому приїзд товариша Давлетова-молодшого став для всіх повною несподіванкою.

Про те, щоб піти звідти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитої і не з’ївши тарілку плову з куркою, нічого було й думати.

– Заразом і повечеряли, – мугикнула собі під ніс Капітоліна, коли вони опинилися в під’їзді. – Одначе, на постій я тебе не поставила, а це погано. Отож підемо ми з тобою, мабуть що, у двір…

Безуспішно поткнувшись ще у дві квартири, їм нарешті пощастило в третій. Прихистити майбутнього абітурієнта погодилися в одноповерховій прибудові до двоповерхового флігелю. Тут в однокімнатній (зате окремій!) квартирці зі «зручностями» у дворі жила тітка Галя. Її простора кімната була захаращена якимись лантухами, навіть підходити до яких молодому чоловікові категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухні на трьох стільцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за ніч. «По карбованцю за стілець», – пожартувала господиня.

– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капітоліна. – Завтра неділя, а мені на чергування аж післязавтра.

* * *

– Тату…

– Чого тобі?

– Тату… А ви з тіткою Капою як?..

– То не твоє діло, синку, що там у нас і як. Ми дорослі люди, я твій батько, отож не суйся, куди не треба.

– А мама Ґуля як же?

– А що тобі мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анічичирк, – батько подивився на сина сторожко.

– Та я-то мовчатиму, але…

– Тобі щось не зрозуміло?