Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– А чому невесело? – спробував підбадьорити Багряний Янгол.

– Сам знаєш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рівень Розуму. А я хочу дотягнути рівня Любові.

– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот діб бігу «лезом Оккама»…

– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.

– Ну, отож у теперішньому втіленні випаде тобі шалене кохання! Поєднаєш серце з призначеною тобі – досягнеш рівня вселенської Любові.

– З коханою разом? – Молодик недовірливо скосив очі на Багряного Янгола… і мимоволі розсміявся під його хитрим поглядом, відповідаючи: – Знаємо ми ці ваші земні шлюби. За попередньою змовою й рішенням батьків нареченого та нареченої, під суворим наглядом ієрея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаємо цю «любов», коли все регламентовано, все вивірено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцільна мука. Я такого не хочу.

– Між іншим, доки ти тут «лезом Оккама» бігав-ковзав, там, у земному світі, багато чого змінилося. Нині там настала точнісінько середина двадцятого століття, доки дійде до твого втілення, ще з десяток років мине.

– І що з того?..

– А ти подивись, подивись сам.

З янгольської десниці злетіла червонувато-рожева кулька, підпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самісіньким його обличчям і повільно розпливлася рубіновим маревом. Коли серпанок розсіявся остаточно, стало очевидним, наскільки стурбувався молодик:

– Гм-гм-м-м… Отакої! Отже, все якраз навпаки?

– Сам бачиш, нинішнє століття поставило все з ніг на голову.

– Загальну зневіру мені доведеться компенсувати вірою у власну місію, якій нема звідки взятися?! Ого…

– В такій халепі ти ще не бував, хіба ні?

– Ні, ще не бував. Справді дуже цікаво!

– А це ж і є збалансованість. От подумай тільки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть іще півсотні – ото й досягнеш у підсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далі за нею буде Радість, потім Гармонія і нарешті Просвітлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посміхнувся Багряний Янгол.

– Ні, тут явно ховається підступ, – вперто мотнув головою молодик.

– Чому ти так вирішив?

– Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумів, а так…

– Вибач, я не врахував, що ти все ще на рівні Розуму. Хочеш відчути вселенську Любов? Нумо мерщій за мною!!!

Від потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повітрям покотилися сапфірові хвилі, однак ні Янгола, ані молодика в сфірі Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла.

Берег Озера Непролитих Сліз. Поза простором і часом

– Вона… важка, немов свинець! Ні-ні… швидше, немов ртуть. Тільки ртуть не срібляста, а попелясто-чорна. І ще обпікає льодовим холодом.

Молодик нахилив руку. Важкі краплі скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на поліровану базальтову плиту. Від цього по чорній рідині пішли на всі боки рівні концентричні кола… І знов все виглядає мертвим! Вічно мертвим. Вічно!..

– Озеро Непролитих Сліз. Звідки така дивна назва?

– Ніхто вже не пам’ятає точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потім якнайзручніше склав на спині розлогі крила, що в одвічному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовує наступне пояснення. Коли людина плаче, то відчуває полегшення. Отже, пролиті сльози полегшують її стан. Натомість сльози невиплакані – це од-вічний невблаганний біль. Тому ці сльози важкі, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодяні. Сподіваюсь, ти мене зрозумів.

– Таким чином, ці негідники хочуть…

– Так, вони прагнуть, аби живі забули про все це. Отож саме забуття і є причиною катастроф, які триватимуть одна за одною, доки хтось не розірве цей ланцюжок. Тоді сльози проллються і настане полегшення.

– І це маю зробити я?

– І це зробиш ти. Вже не з міркувань Розуму – з Любові до людей!.. Чи з’являється у тебе передчуття Любові тепер, у цьому пекельному місці?..

– Стривай… Наскільки мені відомо, у Вирії біля Сущого відпочивають улюблені Його пророки – Кобзар і Каменяр. Чому я, чому не вони?

– Сущому видніше. Він стверджує, що час пророків ще не настав, що дорогу для них хтось має проторувати, підготувати.

– Як Іван Хреститель для Христа?

– Отож наперед пророків до народу цього були послані поети, наділені неабиякими талантами. Однак усі вони злякалися. Всі до одного.

– А чим я кращий від поетів?

– Упертістю. Сімнадцять спроб. У земному вимірі лише на забіги «лезом Оккама» ти витратив більш ніж два земних десятиліття. Окрім того, попри наявність Вищого запрошення, ти відмовився йти як до християнського раю, так і до буддійського Поля, Сповненого Щастя.

– Щоб подорожувати нескінченною жовтавою піщаною доріжкою серед ланів троянд або купатися в нірвані посеред діамантового блиску?! Пхе! Не треба воно мені. Цього прагнуть ті, хто шукає блаженного спокою. Я ж краще нескінченним «лезом Оккама» побігаю.

– Ну, от бачиш, який ти!

– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому світі, я забуду про все це: і про десять сфірот, і про пекло, і про Озеро Непролитих Сліз. Я про все це забуду!..

– Тобі нагадають. І зв’язком забезпечать.

– Зв’язком… Пхе!.. – молодик підібгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.

– Ти ж знаєш, що смерті немає, – розсміявся Багряний Янгол.

– Це я тут знаю, а там, на Землі…

Однак цієї миті сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Сліз раптом покотилися концентричні хвилі, потім десь усередині озера з непроникно-чорної води висунулася кістлява, обтягнута сніжно-білою шкірою рука. Між розчепіреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тоді пальці склалися в щіпку, й сніжно-біла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.

– Це знак тобі, – прорипів Багряний Янгол. – Крізь смерть і лід пронеси полум’я, що прожене пітьму. Ти виконаєш цю місію, упертюху, проторуєш шлях іншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому світі, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…

Молодик не відповів. Важко дихаючи, він дивився на те місце посеред Озера Непролитих Сліз, де щойно зникла примарно-біла рука.

1954 Візит до Поетеси

Бульвар Тараса Шевченка, Київ, 30 квітня 1954 року

Сьогоднішній день був відзначений знаменною подією – відкриттям на перетині з вулицею Комінтерна величного монумента герою Громадянської війни, звитяжному визволителю Києва Миколі Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покійний товариш Сталін розпорядився ще в 1936 році, однак цьому завадив