Буллет-парк - Джон Чівер

Ця лікарня, що її так полюбляли власники похоронних бюро, містилася в одному з великих особняків, які зараз уже не в моді, бо прислугу тепер дуже важко знайти. Зі стелі вестибюля звисала кришталева люстра, підлога була з мармурових плит, а меблі і воскові квіти на столиках, мабуть, привезені з якогось старовинного маєтку. Директор лікарні швед і, судячи з того, що брав за утримання по сто п'ятдесят доларів у тиждень, досить заможний. Але свої прибутки він витрачав не на одяг. Штани аж лисніли, а на плечах висіла руда простора бавовняна куртка. По-англійськи говорив без акценту, але з приємною співучістю скандінава.

— Вчора приїздив до нас лікар Пауерс, — співав швед.— Але нічого нового про стан здоров'я хворої не сказав. Тиск сто сімдесят два. Сердечний мускул трохи ослаб, але шуми хороші. Шість разів на день їй роблять уколи і, крім того, дають звичайні антикоагулянти.

Директор лікарні не мав медичної освіти, але, як ото новобранець залюбки вживає військові слова, він вельми любив похизуватися науковою термінологією.

— В середу був перукар, але я не дозволив фарбувати їй волосся, бо ви ж просили цього не робити.

— Так, моя мати ніколи не фарбувала волосся,— погодився Нейлз.

— Я знаю,— відгукнувся директор.— Але клієнти люблять, щоб їхні рідні мали хороший вигляд. Я їх називаю «мої ляльки»,— продовжував він ніжним голосом.— Бо вони таки ляльки і є: схожі на людей, але не зовсім справжні.

Нейлз вирішив, що директор у дитинстві грався ляльками. Бо чому б йому інакше прийшло в голову таке порівняння?

— Ми їх одягаємо,— продовжував швед.— Ми їх роздягаємо. Ми їх зачісуємо, говоримо з ними, хоч вони й не відповідають. Я завжди думаю про них, як про своїх ляльок.

— Можна мені її побачити?— спитав Нейлз.

— Звичайно.

Директор повів його мармуровими сходами нагору і відчинив двері до палати. Це була маленька кімнатка з одним вікном. Колись це була, певно, дитяча спальня.

— А минулого четверга вона раптом заговорила,— провадив директор.— Няня саме її годувала, як вона сказала: «Що це за нора...» Тільки не так виразно. От ми вже й прийшли.

Він зачинив двері, і Нейлз покликав:

— Мамо, мамо...

Він дивився на її сиве рідке волосся і на штучні зуби, що лежали в склянці на тумбочці. Груди її ледь-ледь піднімалися, ліва рука ковзнула по ковдрі. Нейлз благав лікаря, аби той не заважав їй (як він висловлювався) померти, але лікар відповів, що його обов'язок — рятувати людей від смерті. Інертне, змучене, до всього байдуже тіло, що лежало перед Нейлзом, все ще зберігало свою владу над ним. Вона ж була колись прекрасна жінка — ввічлива, добра, любила своїх дітей і чоловіка, а тепер так повільно, так важко помирала. Така несправедливість похитнула віру Нейлза в мудрість цього світу. Здавалось, в нагороду за своє прекрасне життя, його мати повинна б хоч померти легко й достойно. Апостольське послання про те, що смерть — це кара за гріхи, він розумів буквально: злим — хвороби, праведникам — здоров'я. Байдуже тіло, що лежало перед ним, заперечувало цю наївну думку. Мати повела рукою, і Нейлз помітив на її пальцях діаманти. Мабуть, няня наділа їй усі її персні.

— Мамо,— повторив Нейлз.— Мамо, чим я можу тобі допомогти? Хочеш, щоб прийшов сюди Тоні? Або Неллі?

Нейлз згадав батька. То був чудовий мисливець, прекрасний рибалка, майстер випити й душа товариства. Коли Нейлз учився ще на першому курсі, то приїхав додому разом зі своїм товаришем. Нейлз обожнював товариша і з гордістю познайомив його з батьком, який зустрічав їх на вокзалі. Той зневажливо глянув на друга і тільки похитав головою, немов дивуючись, який то поганий смак у сина. Нейлз гадав, що вони поїдуть додому обідати, але батько повіз їх у ресторан при готелі. На естраді грав духовий оркестр, поміж столиками танцювали пари. Коли батько став замовляти обід, Нейлз раптом зрозумів, що він зовсім п'яний. Він жартував з офіціанткою і, намагаючись її вщипнути, перекинув склянку з водою. Коли ж оркестр почав грати, він вийшов з-за столу, пройшов поміж парами до естради і, вихопивши в диригента паличку, почав нею розмахувати. Всім це здавалося дуже смішним, всім, крім Нейлза, який, коли б у нього був пістолет, так і стрельнув би в батькову спину.

Старий розмахував сивим волоссям, крутився, підскакував, вимагав від оркестру то фортіссімо, то піаніссімо,— одне слово, удавав пародію на диригента. Це був його найкращий номер у клубі. Оркестранти сміялись, диригент реготав, офіціантки, поставивши таці на стіл, дивилися, а Нейлз занурювався все глибше й глибше в безодню своєї ганьби. Звичайно, він міг би взяти з товаришем таксі і поїхати додому, але це тільки б погіршило його стосунки з батьком. Попросивши в товариша пробачення, він пішов у туалет і схилився над раковиною. Тільки так і міг висловити своє обурення. Коли повернувся, батько допивав свою третю чи четверту чарку віскі. Нарешті вони поїхали додому. Батько заснув у таксі. Нейлз допоміг йому зійти на ганок, радіючи, що хоч цим може виказати свою турботу. Він щиро хотів би любити старого, але ж як довести свою любов? Батько пішов до своєї кімнати, а мати зустріла Нейлза лагідною, сумною, всезнаючою й такою ласкавою посмішкою.

У батьковій кімнаті було два стільці. На одному сидів Нейлз, а на другому лежала подушка. Досить ступити до того стільця, взяти подушку, накрити матері обличчя, потримати якусь мить — і муки її скінчаться. Він підійшов до стільця, зняв подушку і знову сів, тримаючи її на колінах. А що, коли вона вчинить опір? Якщо, незважаючи на біль і майже повну втрату свідомості, інстинктивно намагатиметься жити? Раптом опритомній і зрозуміє, що її душить власний син? Ось про віщо думав Нейлз за сніданком.

Неллі не належала до тих жінок, що, не давши чоловікові й поріг переступити, кидаються на нього й пристрасно цілують. Ні, вона — диво. Невеличка, руда, сидить за столом в самих кружевах, пахнучи гвоздикою. Вона член багатьох комітетів, мораль її — зразкова, смак, з яким підбирає букети до обіднього столу, надзвичайний, одне слово, цілком могла б правити за