Буллет-парк - Джон Чівер

Він не мав, звичайно, при собі ні портфеля, ні будь-якої іншої ознаки своєї професії. Їй здалося, що в ньому багато дечого від утомленого й добродушного дантиста. Поки Неллі розказувала про синову хворобу, він, хрускаючи пальцями, ходив по кімнаті, немовби навколо бормашини. Його сутулий вигляд змушував думати, що він усе життя мав справу з лежачими хворими, а його тихий, сумний голос, здавалося, обіцяв видужання. Неллі відвела його до Тоні й зачинила двері, Через п'ятдесят хвилин від зайшов до неї у вітальню.

— Боюся, місіс Нейлз, що ваш син серйозно хворий. Але найгірше те, що він не йде назустріч лікарю. Може, вам краще покласти його в лікарню?

— В яку?

— Ну, хоча б у санаторій Стоунхендж, що в сусідньому містечку. Я туди часто направляю своїх хворих. Може, він матиме добру реакцію на електрошок.

— Ой, ні! — вигукнула Неллі і заплакала.

— Електрошок зовсім нешкідливий для здоров'я, місіс Нейлз. Після першого сеансу хворий не знає, що з ним діється. Це лікування не дає ніяких сторонніх явищ.

— Ні, ні,— повторила Неллі, — тільки не це.

— Розумієте, місіс Нейлз, він важко хворий. Щоб встановити, що це за хвороба, необхідне застосування активної психотерапії протягом кількох місяців. Вихідці з його покоління й середовища часто завдають нам такої мороки, що ми не знаємо, що з ними робити. Ви, мабуть, давали своєму сину все, що він хотів?

— У межах розумного,— відповіла Неллі.— Машини, наприклад, він не має.

— Я помітив у нього й магнітофон, і програвач, і повну шафу дорогого одягу.

— Ну, то й що?

— А те, що в середовищі, до якого ви належите, спостерігається тенденція заміняти духовні цінності матеріальними.

— Але ж Еліот майже щонеділі ходить до церкви,— заперечила Неллі.

І тільки вимовила ці слова, як їй самій вони здалися непереконливими й легковажними. Вона-бо знала, як мляво та байдуже молиться її чоловік, знала, що говіє він тільки за звичкою.

— Ми ніколи не кажемо неправди, — продовжувала вона. — Я певна, що Тоні ніколи не бреше.

Лікар слухав її із зневажливою усмішкою.

— Ми не читаємо чужих листів. Не обманюємо. Своєчасно платимо податки. Еліот кохає мене. Ми п'ємо тільки перед обідом. Я досить багато курю...

І це все? Але чого ще можна було вимагати від Еліота й Неллі Нейлз? Релігійного екстазу бородатих пророків, вогняних коней Апокаліпсиса, громів і блискавиць, священних заповітів, викарбуваних на камені?

— Ми чесні й щирі люди,— гнівно сказала вона.— І я не згодна, що ми в чомусь винні.

— Я й не хочу, щоб ви почували себе винною, місіс Нейлз. Ні в чесності, ні в щирості я великої біди не вбачаю, але факт залишається фактом — ваш син хворий, та ще й серйозно.

Задзвонив телефон. Неллі взяла трубку, і хтось попросив лікаря.

— Менш ніж за п'ятдесят тисяч цього будинку я не продам,— сказав лікар, — Якщо хочете дешевше, то я можу продати вам досить добрий сучасний будинок на Честнот-стріт. Я знаю, що його оцінили в тридцять тисяч, але то було вісім років тому. Моя остання ціна — п'ятдесят тисяч. Пробачте, будь ласка,— сказав лікар, звертаючись до Неллі.

— Будь ласка,— ввічливо відказала вона, хоч її вразила ця розмова по телефону. «Цікаво, — подумала,— яке заняття в нього основне, а яке другорядне? Чи він торгує будинками у вільний час, чи лікування божевільних — його друга професія, його хоббі?»

— Ви ще раз до нього приїдете? — спитала вона.

— Лише тоді, коли він сам мене покличе,— мовив лікар.— А так це буде безглузде гайнування ваших грошей і мого часу.

Коли лікар поїхав, Неллі зайшла до Тоні й спитала, як він себе почуває.

— Так, як і раніш, — сказав Тоні. — Мені дуже сумно. Іноді здається, що ми живемо в картковому будинку. Коли я був маленький, ти складала мені їх, а я дмухав, і вони розвалювались. Наш будинок чудовий, і я його люблю, але мені здається, що й він картковий.

Третій до нього приходив спеціаліст по зміцненню сна. Він приїхав з Нью-Йорка поїздом, а від станції — на таксі. Неллі він здався схожим на слюсаря-водопровідника. В одній руці мав невеликий чемоданчик для речей, а в другій — для інструментів. Коли Неллі запитала його, чи буде боляче Тоні, лікар запевнив, що він лише прикладе до нього кілька електродів, які запишуть температуру ділянок тіла. Неллі показала йому вітальню і хотіла вже провести до Тоні, як він сказав:

— Я, мабуть, трохи посплю. Мені ж доведеться не спати майже всю ніч.

— А більше вам нічого не треба?— спитала Неллі.

— Ні, дякую. Я просто подрімаю.

І лікар причинив двері.

Коли о п'ятій годині він зійшов униз, Неллі запропонувала йому коктейль.

— Дякую,— сказав він.— Я цього не вживаю. Я член товариства непитущих. Не п'ю вже півтора року. О, якби ви побачили мене раніш! Я важив двісті п'ятдесят фунтів, і, певно, більша частина цієї ваги припадала на джін. Спочатку я пристав до непитущих у Грінвіч-Вілледжі. Там мені не сподобалось. Бо вони всі придурки. Тоді перейшов у іншу групу, на Шістдесятих вулицях у Східній частині Нью-Йорка. Оце так група! Наче навмисно підібрані — все великі бізнесмени, адвокати, лікарі й нікогісінько з простолюду. Ми розважаємося тим, що розповідаємо, як кожний з нас почувається, коли перестає пити. А це, щоб ви знали, просто жах! Це все одно, що розказувати про подорож у пекло. Ми всі вже в ньому побували, і тепер кожний розповідає про свої враження. А компанія пречудова! Коли маємо розходитись, то всі разом молимося. Ченці й священики, мабуть, увесь час думають про бога. Прокинуться вранці — перша думка в них про бога, протягом дня все їм нагадує про бога, ну й, звичайно, йдучи спати, вони теж моляться. Точнісінько таке було зі мною, тільки я думав не про бога, а про пляшку. Думав про неї вже зранку, думав цілий день і, лягаючи, тільки про неї і марив. Пляшка була для мене все одно що бог, тобто така ж всюдисуща, як бог. Хмари нагадували мені пляшку, дощ виливався пляшкою, зірки теж блимали пляшкою. Поки не зробився п'яницею, то мені все,