Буллет-парк - Джон Чівер
На вівтарі, вкритому пурпуровим покривалом, стояли хризантеми і, як символи духу й плоті, горіли дві свічки. До церкви увійшов Чарльз Стюарт і сів на одну з передніх лай. Його зовнішність трохи збентежила Нейлза. Піджак висів на ньому, як на вішалці. Він, мабуть, дуже схуд; цікаво тільки, на скільки? Фунтів на сорок, а то й на п'ятдесят. Просторий піджак підкреслював, який він худий та знеможений. Чи не рак у нього? Але ж їхні дружини подруги, і коли б це так, то Нейлз уже давно почув би. Бо ж чутки про рак — вірні чи невірні — летять швидше за вітер. Нездоровий вигляд друга змусив Нейлза замислитись про таємничість недуги й смерті. Думаючи про смерть, він згадав, що з півроку тому батько Чарлі загинув десь у Південній Америці під час авіаційної катастрофи. Тут йому майнула думка: та Чарлі ж у батьковому костюмі! Як це все просто! Нейлз так і розквітнув: життєвий практицизм одержав, бачите, перемогу над смертю.
В цю мить до церкви зайшла незнайома пара.
Жменька жінок і чоловіків, що звичайно приходили до вранішньої відправи, була така незначна, що Нейлз прекрасно знав їх усіх. Новачки траплялися дуже рідко, і тому цілком зрозуміло, що Нейлза дуже зацікавила ця пара. Їм обом, і жінці й чоловікові, було, мабуть, років по сорок: його каштанове волося без жодної сивої волосини. Вони могли б бути рекламою здорового моногамного шлюбу. Жінка присіла перед розп'яттям, власне, це був лише реверанс, а не уклін. Чоловік хитнув головою перед хрестом. При згадці про діву Марію вона зігнула коліна ще раз, він же стояв, як і раніше. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива, і відчувалось, що ніколи не втратить влади, яку їй подарувала природа, надавши її рисам такої принади. Обличчя чоловіка було випещене, пристойне і — за винятком веселих очей — досить звичайне. Обоє виразно й голосно вимовляли «амінь».
Нейлз подумав, що ця чудова й граціозна жінка — одна з тих, для кого шлюб осяяний вічним ореолом святості. На її обличчі не можна було знайти й натяку на будь-який жаль чи смуток. Вона прекрасна, гадав Нейлз, у всіх ролях: пристойна дружина, розумна мати, тактовна господиня, кохана подруга. Шлюб і створений саме для таких, як вона. Може, саме таким, як вона, шлюб зобов'язаний уже тим, що існує.
Що ж до її чоловіка, то хтось інший, менш добродушний, аніж Нейлз, побачив би в ньому людину, яка, коли б досягла відповідного становища, могла б гребонути доручені їй на збереження два мільйони доларів, аби вгамувати свій страшенний сексуальний потяг і заткнути пельки тим, хто знає про це її лиходійство. Цей же скептик сказав би про дружину, що вона злючка, яка з неробства цмулить собі потихеньку шеррі, а вночі мріє про чоловічий гарем. Але Нейлзу цього дощового ранку вони здавалися людьми, гідними наслідування. Все в них справжнє-справжнісіньке — і високе почуття гідності, і гаряча пристрасть, і світлий розум. І хоч їхній життєвий шлях не устелений квітами, вони на все, що б їм не випало,— успіх чи невдача,— дивляться, не забуваючи про здоровий глузд.
Відпустивши прихожан «з миром», священик залишив вівтар і прошепотів останню молитву з ризниці. Звуки цієї молитви здавалися Нейлзу дуже давніми і були схожі на ласкавий шепіт морської хвилі. Псаломщик погасив свічки духу й плоті, Нейлз проказав до кінця свою молитву і вслід за незнайомцями рушив до виходу.
— Ми — Хеммери,— відрекомендувався священикові чоловік.
Нейлзу відразу ж постали в уяві безконечні й зовсім не смішні, як на нього, жарти, що спричинять у місті їхні прізвища. Скільки сот, а може й тисяч, коктейлів вип'ють вони разом — Хеммер і Нейлз! Хоч Нейлз і не вважав себе забобонним, але міцно вірив у таємничу силу імен. Він вірив, наприклад, що коли подружжя Джон і Мері, то вони ніколи не зазнають розлучення: чи добре, чи зле їм буде, а вони навіки поєднані простотою своїх імен. Хоч би як ненавиділи одне одного, хоч би як зневажали, лаялись, ридали, доходили до божевілля, а розлучатись їм зась! Том, Дік чи Гаррі можуть з першої примхи їхати в Рено розлучатися, але Джона й Мері розлучить одна смерть. То що вже й казати про такі фатальні прізвища, як Хеммер і Нейлз!
— Прошу ласкаво до церкви Ісуса Христа!— виголосив священик.— Прошу ласкаво у Буллет-Парк. Отець Фрізбі писав мені про вас.
Навряд, щоб отець Фрізбі цікавився заможністю нових прихожан, але отець Рейсом з першого погляду зрозумів, що з них можна буде мати принаймні доларів п'ятсот у рік. Хоч, зрештою, бувало, що він і помилявся в подібних випадках. Бо, наприклад, сім'я Фолензбі має коней для верхової їзди і щоліта відвідує Європу, а коли зрідка й зайдуть до церкви, то кидають на тацю не більше долара. А від податків приховували не менше тисячі доларів, записавши їх у статтю благодійних видатків. Треба ж отак уміти.
— Містер і місіс Хеммер,— промовив він,— дозвольте познайомити з вами вашого сусіда містера Нейлза.
І засміявся.
У погляді, яким обмінялись Хеммер і Нейлз, таїлася цікавість і навіть якась ворожнеча. Новий прихожанин, певно, теж передбачав той небажаний, але обов'язковий зв'язок, який викликало поєднання таких двох імен. Нейлз ніколи не звертав уваги на геральдику, фамільні герби, ніколи не порпався в архівах, аби довести шляхетність походження свого роду. Все ж зараз у нього вирвалось:
— Моє прізвище колись було де Ноай.
— А я ніколи не цікавився, звідки пішло моє прізвище,— буркнув нелюб'язно Хеммер і, взявши дружину під руку, вийшов з церкви.
— Скажіть, будь ласка,— звернувся священик до Нейлза,— що думає ваш Тоні відносно конфірмації?
— Тоні грає в університетській баскетбольній команді,— навмисне голосно, щоб і Хеммери могли почути, відповів Нейлз. Він один з
