Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
Оповідання «Нічний супутник» вперше надруковано у часописі «Отечественний сборник» (1853), за яким і подається.
НІЧНИЙ СУПУТНИК
Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її.
«Стояв’єм з моїм полком яко поручник в Кутній Горі в Чехах. Був’єм тоді молодий, у повноті життя й здоров’я. Мене задовільняло моє становище, котре відповідало юнацькому честолюбству, всі мене любили і поважали, і я почував себе найщасливішою людиною.
Подобалися мені далекі прохідки і завше саме пополудні, коли я зазвичай звільнявся від служби. Я проходив тоді добру милю за місто найчастіше сам або з моєю улюбленою собачкою.
Зима того року була морозяна й вітряна, але ясні погідні дні робили ю досить приємною, особливо для мене, бо я більше як хто інший, любив’єм студінь і відчував неприязнь до молодих теплюхів, яких так багато розвелося внаслідок нерозважності матерів.
Такою прохідкою студеним січневим вечором починається моя повість. Ішов’єм зо три години гостинцем, і сонце мені спочило перед самим містечком Колином. Відмахавши так добряче, почув я, що мій молодий шлунок забажав своєї правди, і про тоє вступав’єм до Колина, щоби трохи попоїсти і спочити. Запізнавшися з цілим товариством, дуже мило забавився, що потім навіть тяжко було розлучитися. Не завадить межи тим спімнути, що я був чоловіком мірним і ніколи ані в їжі, ані в питві зайвого собі не дозволяв. Тож і тут, хоча й пребагато принуки було, з’ївши кусень печені та запивши одною чарочкою вина у великій склянці води, я встав з-за столу.
Десята година вибила, коли я попрощався з колинцями і щоборше додому з песиком моїм пустився. За містом, може, о чверть милі, починається бічна дорога, на котру й скрутив’єм, бо була ближчою. Місяць сяяв уповні, а повз його обличчя пересувалися борзо зимові облаки, гонимі сильним вітром. Моє песя гналося з веселим голосом за кілька кроків попереду і раз по раз, зупинившись, чекало на мене, а я військовим звичаєм висвистував собі улюбленого марша, під який мені ступалося живо й легко. Одійшовши уже добрий шмат від гостинця, здалося мені, що чую якийсь тупіт неподалік. І, хоча в сяйві місяця навіть можна було читати, я нікого, крім свого пудля, не помітив. Видно, це тупіт моїх власних кроків так відлунював, подумав я, але незадовго переконався, що то не був обман, бо знову почув’єм виразно сильніший, як перше, тупіт, котрий, здавалося, наближається до мене. «Ага, — вирішив я, — то, певно, на гостинці якийсь ходець, а вітер мені відголос доносить звідти… Ба ні — гостинець задалеко, звідти не вчув би, щоб навіть кричав хто… Світоньку мій! Ніч — самота — пустище… Чи то, може, духи воюють, що мені нянька о них правила?.. Але воїн хоч би й бісові в очі загляне!»
І так, сам у собі розбудивши вояцьку хоробрість, додав я кроку, гніваючись на пса, що враз істратив свою веселість і терся коло ніг, відбігаючи й на трохи перешкоджаючи лише в моєму марші.
Йду — але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я.
«Ото я дурень, — мовлю собі. — Я озирався позад себе, а то ось переді мною іде собі подорожній. Це через той вітер здавалося мені, наче хтось іде за мною. Ха-ха-ха, а мені вже страхи в голову полізли… Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».
Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.
«Якийсь дикун, не любить супутників, — вирішив я. — Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі реставрацію в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм… Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу. Йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.
Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.
«Що дикун, то дикун, — проказав я, — але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.
— Той, що там іде коло кошар — видиш?
— Там ніхто не йде, пане поручнику.
— Чи ти сліпий?
— Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.
Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся — двері шпиталя перед ним отверяються, він ще за мною оглядається, і — двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.
— Ніхто, — з певністю відказав вояк.
— Як то? Смієш мені брехати?.. Прецінь я сам видів!
— Стою тут більше години, але нікого не бачив, — вперто стояв на свому крижавий буковинець.
— Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! — крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.
Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.
— Хто тепер сюди увійшов? — питаю по-німецькому.
— Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.
— Не має хто другого ключа від тих дверей?
