Огненний змій - Микола Васильович Гоголь

так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую — журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: «Іві, іві» — і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.

Звівся Микита — і що ви гадаєте?.. Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:

— Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.

«Чи ти ба, яке диво!» — подумав Микита. Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!

— Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу — так відслужу!

— А не відчепишся ти, довготелесий! — гримнув Микита. — Ще чого видумав! Знайди йому наречену — птасі, журавлю!

— Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…

— Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки — ні братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?.. Не обведеш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?

— Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я не схожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се гандж? А гандж у тих, в кого руки, довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

— То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

— Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

— Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?.. А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?.. Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

— Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

— Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам і здається тепер в журавлиному вигляді. А мене і пономар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика — пастуха з Рогатини.

— Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

— Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

— Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

— Одружуваться хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

— А що, Кирику, адже тут правди — без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух — не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї — все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

— Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?

— Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день? Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.

— Як не бути?! Не те щоб тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.

— Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?

— Єлисейович…

— Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, в селі…

— Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди — нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую — щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю — золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому — Кирик Єлисейович.

— Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.

— Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…

— Гм… молоденька… Може, Хіврю?.. Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?.. Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?.. Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…

— Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…

— У нас?.. Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися’ будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?

— Зо п’ять сотень налічив.

— Ого! І де ж