Огненний змій - Микола Васильович Гоголь
— А закінчувати, то й закінчувати! — вдарив по столу Микита. — Тетяно!
Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.
— А що се у тебе за диво таке, Микито? — спитав він. — Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.
— Не мели дурниць! — сказав Микита. — А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
— Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
— Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
— Який наречений? — скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. — Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни — бідолаху лихоманило.
ІІІ
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась — то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:
— Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!
Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се — а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:
— Що ж він таке, лаха з мене дере, чи що?.. Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!
— Ой, ой, ой! — запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом.
Микита озирнувся — нікого нема.
— Цить, шибенику! — крикнув він. — Ич, підслухав та й на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братку, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!
— Шуєш ти?! — озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» — та й,
згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель — вилитий Кирик Єлисейович.
— Ага, приятелю! — закричав Микита. — Дурити нас надумав?
Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів випірнув другий журавель, а далі третій, четвертий — і ще, ще… Глянув Микита — весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!
— І що це за капость така? — затрусив головою Микита. — Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!
Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.
ІV
Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.
— Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! — говорила Степанида. — Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…
Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:
— Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!
— Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.
Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»
— Цитьте, пуцьверінки! — махнув палицею Микита.
А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.
Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!
Переклад з російської.
Іван Наумович
(1826-1891)
Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив спочатку у Коломиї та Львові (1871-1886), а далі у Відні (1886-1901). Як священик і автор багатьох моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищ у житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційності, позбавлених літературної вартості» (І. Франко). Наумович може зацікавити сучасного читача перш за все своїми казками, яких у нього назбирається на немалу книжку. Він також автор кількох фантастичних оповідань, сюжети яких взяті з галицького фольклору — «Фляшка», «Данило Жужля», «Казки о дурних чортах». Оповідання «Нічний супутник» стоїть осібно не тільки в творчості Наумовича, але й
