Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Ад'ютанте! Пане ад'ютант!.. Ради бога… захистіть… Що ж це буде?.. Я лікарська дружина сьомого єгерського… не пускають; ми відстали, своїх загубили…
— На гамуз зіб'ю, завертай! — кричав розлючений офіцер на солдата, — завертай назад із шлюхою своєю.
— Пане ад'ютант, захистіть! Що ж це таке? — кричала лікарша.
— Звольте пропустити цю повозку. Хіба ви не бачите, що це жінка? — сказав князь Андрій, під'їжджаючи до офіцера.
Офіцер глянув на нього і, не відповідаючи, повернувся знову до солдата: — Я тебе об'їду… Назад!
— Пропустіть, я вам кажу, — знову сказав, підбираючи губи, князь Андрій.
— А ти хто такий? — раптом з п'яною люттю звернувся до нього офіцер. — Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на ти) начальник, чи що? Тут я начальник, а не ти. Ти, назад, — повторив він, — на гамуз зіб'ю!
Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.
— Гарно відрізав ад'ютантикові, — почувся голос ззаду.
Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п'яному припадку безпричинної люті, в якому люди не пам'ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається ridicule[300] але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під'їхав до нього і підняв нагайку:
— Звольте про-пу-сти-ти!
Офіцер махнув рукою і квапливо від'їхав геть.
— Усе через цих, через штабних, безладдя все, — пробурчав він. — Робіть же, як знаєте.
Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від'їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий.
В'їхавши в село, він зліз з коня і пішов до першого будинку з наміром відпочити хоч яку хвилину, з'їсти що-небудь і привести в порядок усі ті образливі думки, що мучили його. «Це юрма мерзотників, а не військо», — подумав він, підходячи до вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його на ім'я.
Він оглянувся. З маленького вікна виставлялося вродливе обличчя Несвицького. Несвицький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.
— Волконський, Волконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріше, — гукав він.
Увійшовши в будинок, князь Андрій побачив Несвицького і ще одного ад'ютанта, які перекушували чимсь. Вони квапливо звернулися до Волконського з запитанням, чи не знає він чого нового. На їхніх таких знайомих йому обличчях князь Андрій прочитав вираз тривоги і неспокою. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвицького.
— Де головнокомандуючий? — спитав Волконський.
— Тут, у тому будинку, — відповів ад'ютант.
— Ну що, це правда, що мир і капітуляція? — спитав Несвицький.
— Я вас питаю. Я нічого не знаю, крім того, що я насилу добрався до вас.
— А в нас, брат, що! Жах! Винен, брат, з Мака сміялися, а самим ще гірше приходиться, — сказав Несвицький. — Та сідай же, поїж чого-небудь.
— Тепер, князю, ні повозок, нічого не знайдете, і ваш Петро бог його знає де, — сказав другий ад'ютант.
— Де ж головна квартира?
— У Цнаймі ночуємо.
— А я ось перев'ючив собі все, чого мені треба, на двох коней, — сказав Несвицький, — і в'юки добрячі мені зробили. Хоч через Богемські гори втікай. Погано, брат. Та що ти, мабуть, хворий, що так здригаєшся? — спитав Несвицький, помітивши, що князя Андрія пересмикнуло, наче від дотику до лейденської банки.
— Нічого, — відповів князь Андрій.
Він згадав у цю хвилину про недавню сутичку з лікарською дружиною і фурштатським офіцером.
— Що головнокомандуючий тут робить? — спитав він.
— Нічого не розумію, — сказав Несвицький.
— Я одно розумію, що все мерзота, мерзота й мерзота, — вказав князь Андрій і пішов до будинку, де стояв головнокомандуючий.
Пройшовши повз екіпаж Кутузова, повз верхових замучених коней почту та козаків, які голосно розмовляли між собою, князь Андрій увійшов до сіней. Сам Кутузов, як сказали князеві Андрію, був у хаті з князем Багратіоном і Вейротером. Вейротер був австрійський генерал, що замінив убитого Шміта. В сінях маленький Козловський сидів навпочіпки перед писарем. Писар, закотивши вилоги мундира, квапливо писав на перекинутій діжці. Обличчя в Козловського було зморене — він, видно, теж не спав ніч. Він глянув на князя Андрія і навіть не кивнув йому головою.
— Друга лінія… Написав? — продовжував він, диктуючи писареві, — Київський гренадерський, Подольський…
— Не поспієш, ваше високоблагородіє, — відповів писар неповажливо й сердито, оглядаючись на Козловського.
З-за дверей чутно було в цей час збуджено-незадоволений голос Кутузова, якого перебивав інший, незнайомий голос. По звучанню цих голосів, по неуважності, з якою глянув на нього Козловський, по неповазі змученого писаря, по тому, що писар і Козловський сиділи так близько від головнокомандуючого долі біля діжки, і по тому, що козаки, тримаючи коней, сміялися голосно під вікном хати, — по всьому цьому князь Андрій почував, що повинно було статися щось важливе й нещасливе.
Князь Андрій настійно звернувся до Козловського з запитаннями.
— Зараз, князю, — сказав Козловський. — Диспозиція Багратіону.
— А капітуляція?
— Ніякої нема; зроблено розпорядження до бою.
Князь Андрій рушив до дверей, з-за яких чутно було голоси. Але в той час, як він хотів відчинити двері, голоси в кімнаті замовкли, двері самі відчинилися, і Кутузов, із своїм орлиним носом на пухлому обличчі, з'явився на порозі. Князь Андрій стояв просто проти Кутузова; але по виразу єдиного видющого ока головнокомандуючого видно було, що думка й турбота так сильно заполонювали його, що неначе застилали йому зір. Він просто дивився на обличчя свого ад'ютанта і не впізнавав його.
— Ну, що, закінчив? — звернувся він до Козловського.
— Цю ж мить, ваше високопревосходительство.
Багратіон, невисокий, з твердим і нерухливим, східного типу, обличчям, сухий, ще не старий чоловік, вийшов за головнокомандуючим.
— Честь маю з'явитися, — повторив досить голосно князь Андрій, подаючи конверта.
— А, з Відня? Гаразд. Потім, потім!
Кутузов вийшов з Багратіоном на ганок.
— Ну, князю, прощавай, — сказав він до Багратіона. — Христос з тобою. Благословляю тебе на великий подвиг.
Обличчя Кутузова несподівано стало лагіднішим, і сльози з'явилися в його очах. Він притягнув до себе лівою рукою Багратіона, а правою, на якій був перстень, явно-звичним жестом перехрестив його
