Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— C'est trahison peut-être[293], — сказав князь Андрій, виразно уявляючи собі сірі шинелі, рани, пороховий дим, звуки пальби і славу, що чекає його.
— Non plus. Cela met la cour dans de trop mauvais draps, — продовжував Білібін. — Ce n'est ni trahison, ni lâcheté, ni bêtise; c'est comme à Ulm… — Він неначе замислився, шукаючи вислову — c'est… c'est du Mack. Nous sommes mackés[294], — закінчив він, почуваючи, що він сказав un mot, і свіже mot, таке mot, яке повторюватиметься.
Зібрані доти брижі на лобі швидко розпустилися на знак задоволення, і він, трошки усміхаючись, став розглядати свої нігті.
— Куди ви? — сказав він раптом, звертаючись до князя Андрія, який встав і попростував до своєї кімнати.
— Я їду.
— Куди?
— В армію.
— Та ви ж хотіли побути ще два дні?
— А тепер я їду зараз.
І князь Андрій, зробивши розпорядження про від'їзд, пішов до своєї кімнати.
— Знаєте що, дорогий мій, — сказав Білібін, входячи до нього в кімнату. — Я подумав про вас. Чого ви поїдете?
І на доказ незаперечності цього доводу всі брижі збігли з його обличчя.
Князь Андрій запитливо подивився на свого співрозмовника і нічого не відповів.
— Чого ви поїдете? Я знаю, ви думаєте, що ваш обов'язок — мчати в армію тепер, коли армія в небезпеці. Я це розумію, mon cher, c'est de l'héroïsme[295].
— Анітрохи, — сказав князь Андрій.
— Але ви un philosophe[296], будьте ж ним до кінця, подивіться на речі з другого боку, і ви побачите, що ваш обов'язок, навпаки, берегти себе. Полишіть це на інших, які ні на що більш не здатні… Вам не наказано приїжджати назад, і звідси вас не відпустили; отже, ви можете зостатись і їхати з нами, куди нас поведе наша нещасна доля. Кажуть, їдуть до Ольмюца. А Ольмюц дуже миле місто. І ми з вами разом спокійно поїдемо в моїй колясці.
— Перестаньте жартувати, Білібін, — сказав Волконський.
— Я кажу вам щиро і дружньо. Розсудіть. Куди й чого ви поїдете тепер, коли ви можете зоставатися тут? Вас чекає одно з двох (він зібрав шкіру над лівою скронею): або не доїдете до армії і мир буде укладено, або поразка й сором з усією кутузовською армією.
І Білібін розпустив шкіру, почуваючи, що дилема його невідпорна.
— Цього я не можу розсудити, — холодно сказав князь Андрій, а подумав: «їду для того, щоб врятувати армію».
— Mon cher, vous êtes un héros [297], — сказав Білібін.
XIII
Тієї ж ночі, відкланявшись військовому міністрові, Волконський їхав до армії, сам не знаючи, де він знайде її, і побоюючись, щоб по дорозі до Кремса його не перехопили французи.
У Брюнні все придворне населення збиралося, і вже відправлялися вантажі в Ольмюц. Біля Ецельсдорфа князь Андрій виїхав на шлях, що ним, страшенно поспішаючи і в страшенному безладді, рухалась російська армія. Шлях був так забитий повозками, що неможливо було їхати в екіпажі. Взявши в козачого начальника коня й козака, князь Андрій, голодний і втомлений, минаючи обози, їхав розшукувати головнокомандуючого і свою повозку. Найзловісніші чутки про становище армії доходили до нього дорогою, і картини безладної втечі армії підтверджували ці чутки.
«Cette armée russe que Por de l'Angleterre a transportée des extrémités de Punivers, nous allons lui faire éprouver le même sort (le sort de Parmée d'Ulm)»[298], — згадував він слова наказу Бонапарта своїй армії перед початком кампанії, і слова ці однаково викликали в нього подив з геніального героя, почуття ображеної гордості і сподівання слави. «А якщо нічого не залишиться, крім — померти? — думав він. — Що ж, коли треба! Я зроблю це не гірше за інших».
Князь Андрій з презирством дивився на ці нескінченні команди, повозки, парки, артилерію, які перемішались, і знову найрізноманітніші повозки, повозки й повозки, що випереджали одна одну і в три, в чотири ряди захаращували болотистий шлях. З усіх боків, ззаду і спереду, доки сягав слух, чутно було звуки коліс, гуркотіння кузовів, возів і лафетів, кінський тупіт, удари батогом, вигуки погоничів, лайку солдатів, денщиків та офіцерів. По краях шляху раз у раз впадали в око то здохлі оббіловані й необбіловані коні, то поламані повозки, біля яких, чогось чекаючи, сиділи самотні солдати, то юрми солдатів, що, відділившись від команд, простували в сусідні села або несли з сіл курей, овець, сіно, чи мішки, чимсь наповнені. На спусках і підйомах юрми густішали, і стояв безперервний стогін галасу. Солдати, вгрузаючи по коліна в болото, руками підхоплювали гармати й фури; билися батоги, сковзали копита, рвались посторонки і надсаджувалися від вигуків груди. Офіцери, що керували рухом, проїжджали то вперед, то назад між обозами. Голоси їх було погано чути серед загального гудіння, і по обличчях їхніх видно було, що вони зневірялися в можливості припинити це безладдя.
«Voilà le cher[299] православне воїнство», — подумав Волконський, згадуючи слова Білібіна.
Бажаючи спитати кого-небудь з цих людей, де головнокомандуючий, він під'їхав до обозу. Просто проти нього їхав чудний, однокінний екіпаж, очевидно, влаштований домашніми солдатськими засобами, щось середнє між возом, кабріолетом і коляскою. В екіпажі поганяв солдат і сиділа під шкіряним верхом за фартухом жінка, вся обв'язана хустками. Князь Андрій під'їхав і вже звернувся з