Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Скажіть, коли почався бій? — спитав він квапливо.
Князь Андрій відповів. Після цього запитання йшли інші, такі ж прості запитання: «Чи здоровий Кутузов? Коли він виїхав з Кремса?» і т. ін. Імператор говорив з таким виразом, наче вся мета його полягала лише в тому, щоб поставити певну кількість запитань. А відповіді на ці запитання, як було надто очевидно, не могли цікавити його.
— О котрій годині почався бій? — спитав імператор.
— Не можу донести вашій величності, о котрій годині почався бій з фронту, але в Дюренштейні, де я перебував, військо почало атаку о шостій годині вечора, — сказав Волконський, жвавішаючи і при цій нагоді гадаючи, що йому пощастить представити вже готовий у його голові правдивий опис усього того, що він знав і бачив.
Та імператор усміхнувся й перебив його:
— Скільки миль?
— Звідки й куди, ваша величність?
— Від Дюренштейна до Кремса.
— Три з половиною милі, ваша величність.
— Французи залишили лівий берег?
— Як доносили лазутчики, вночі на плотах переправились останні.
— Чи досить фуражу у Кремсі?
— Фуражу не було доставлено в тій кількості…
Імператор перебив його:
— О котрій годині вбито генерала Шміта?
— О сьомій годині, здається.
— О сьомій годині? Дуже сумно! Дуже сумно!
Імператор сказав, що він дякує, і вклонився. Князь Андрій вийшов і зараз же його оточили придворні. З усіх боків дивились на нього привітні очі і чути було привітні слова. Вчорашній флігель-ад'ютант робив йому докори, чому він не зупинився в палаці, і пропонував йому свій дім. Військовий міністр підійшов, поздоровляючи його з орденом Марії-Терезії 3-го ступеня, яким нагородив його імператор. Камергер імператриці запрошував його до її величності. Ерцгерцогиня теж бажала його бачити. Він не знав, кому відповідати, і кілька секунд збирав думки. Російський посланник узяв його за плече, одвів до вікна і почав розмовляти з ним.
Всупереч словам Білібіна, звістка, яку він привіз, була прийнята радісно. Призначено було подячний молебень. Кутузова було нагороджено Марією-Терезією великого хреста, і вся армія одержала нагороди. Волконський одержував запрошення звідусіль і цілий ранок мусив робити візити головним сановникам Австрії. Закінчивши свої візити о п'ятій годині вечора, в думці складаючи листа до батька про бій і про свою поїздку в Брюнн, князь Андрій повертався до Білібіна. Біля ганку будинку, в якому жив Білібін, стояла до половини навантажена речами бричка, і Франц, слуга Білібіна, насилу несучи чемодан, вийшов з дверей. (Перш ніж їхати до Білібіна, князь Андрій поїхав до книгарні запастися на похід книжками й засидівся в крамниці).
— Що таке? — спитав Волконський.
— Ach, Erlaucht! — сказав Франц, насилу вкидаючи чемодан у бричку. — Wir ziehen noch weiter. Der Bôsewicht ist schon wieder hinter uns her![288]
— Що таке? Що? — питав князь Андрій.
Білібін вийшов назустріч Волконському. Завжди спокійне обличчя Білібіна було схвильоване.
— Non, non, avouez que c'est charmant, — казав він, — cette histoire du pont de Thabor (місту Відні). Ils l'ont passé sans coup férir[289].
Князь Андрій нічого не розумів.
— Та звідки ж ви, що ви не знаєте того, що вже знають усі кучери в місті?
— Я від ерцгерцогині. Там я нічого не чув.
— І не бачили, що скрізь збираються в дорогу?
— Не бачив… Та в чому річ? — нетерпляче спитав князь Андрій.
— У чому річ? Річ у тому, що французи перейшли міст, який захищає Ауерсперг, і мосту не висадили в повітря, так що Мюрат біжить тепер шляхом до Брюнна, і сьогодні-завтра вони будуть тут.
— Як тут? Та чому ж не висадили в повітря мосту, коли він замінований?
— А про це я вас питаю. Цього ніхто, і сам Бонапарте, не знає.
Волконський знизав плечима.
— Але ж коли міст перейдено, виходить, і армія загинула: її буде відрізано, — сказав він.
— У тім-то й штука, — відповів Білібін. — Слухайте. Вступають французи у Відень, як я вам казав. Усе дуже добре. Другого дня, тобто вчора, пани маршали: Мюрат, Ланн та Бельяр, сідають на коней і вирушають на міст. (Зауважте, всі три гасконці.) Панове, — каже один, — ви знаєте, що Таборський міст міновано і контрміновано, і що перед ним грізний tête de pont[290] і п'ятнадцять тисяч війська, якому наказано висадити в повітря міст і нас не пускати. Але нашому государеві імператору Наполеону буде приємно, якщо ми візьмемо цей міст. Поїдьмо втрьох і візьмемо цей міст. — Поїдьмо, — кажуть інші; і вони їдуть і беруть міст, переходять його і тепер з усією армією по цей бік Дунаю простують на нас, на вас і на ваші сполучення.
— Годі-бо жартувати, — журно і серйозно сказав князь Андрій.
Звістка ця була гірка і разом з тим приємна князеві Андрію.
Тільки-но він почув, що російська армія перебуває в такому безнадійному становищі, йому спало на думку, що саме йому ось судилося вивести російську армію з цього становища, що ось він, той Тулон, який виведе його з рядів невідомих офіцерів і відкриє йому перший шлях до слави! Слухаючи Білібіна, він міркував уже, як, приїхавши до армії, він на військовій раді подасть думку, що стане єдиним порятунком армії, і як йому самому буде доручено виконання цього плану.
— Годі-бо жартувати, — сказав він.
— Не жартую, — продовжував Білібін, — нічого нема правдивішого і сумнішого. Ці добродії приїжджають на міст самі і підіймають білі хусточки; запевняють, що перемир'я і що вони, маршали, Їдуть для переговорів з князем Ауерспергом. Черговий офіцер пускає їх у tête de pont Вони розповідають йому тисячу гасконських дурниць: кажуть, що війну закінчено, що імператор Франц призначив побачення Бонапарту, що вони бажають бачити князя Ауерсперга тощо. Офіцер посилає за Ауерспергом; ці добродії обнімають офіцера, жартують, сідають на гармати. А тимчасом французький батальйон непоміченим входить на міст, скидає мішки з горючими речовинами в воду і підходить до tête de pont. Нарешті з'являється сам генерал-лейтенант, наш милий князь Ауерсперг фон-Маутерн. «Любий вороже! Цвіте австрійського воїнства, герою турецьких воєн! Ворожнечу закінчено, ми можемо подати один одному руку… імператор Наполеон аж палає від бажання познайомитися з князем Ауерспергом». Одне слово, ці добродії, недарма гасконці, так закидають Ауерсперга прекрасними словами, його так зачаровує ця так швидко встановлена інтимність з французькими маршалами, так засліплює споглядання Мюратової мантії та його страусових пір'їн, qu'il n'y voit que du feu,
