Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Так проминула весна, літо, надходила осінь.
«Чого ж я ще шукатиму? – думав собі Горинович. – Хіба ж я не знайшов, чого мені треба? Хіба моя повсякчасна мрія, – гармонія душі й тіла, щоб краса тіла єдналася з красою душі, – хіба вона не здійснилася тепер у цій дівчині? Чи не гарна ж вона, як зоря пишного ранку, чи не чиста ж, як краплина роси на білій лілеї? А цей спокій, ця добрість її – вони ж віщують йому ясне, спокійне, лагідне життя з нею вдвох! І чого ж іще дожидати, коли він її кохає, коли він жити без неї не хоче, ні, вже й не може?..»
І Горинович, і Ліна хотіли, щоб весілля було швидше. Та якісь там практичні перешкоди примусили старих Гламчевських одсунути його на місяць. І довелось підождати.
Поки минав цей місяць, Горинович силкувався якомога ліпше влаштувати кубельце[237] задля їхнього життя вкупі. Найняв квартиру більшу, накупив меблів і всього, чого треба, щоб зробити з голих стін чепурне й принадне гніздечко. Серед того клопоту час поминув досить швидко, і за тиждень мало вже бути весілля.
У неділю Горинович прийшов до Гламчевських, як звичайно, зранку. Старі ще вчора виїхали на два-три дні до Києва. Він – за якимись своїми справами, а вона – дещо покупити дочці. Ліна й собі замірилась була їхати, та трошки занедужала й лишилася дома. Сьогодні Горинович стрів її вже зовсім здоровою, тільки трохи блідішою, ніж звичайно.
Вона простягла до його руки, а він почав їх цілувати, думка про те, що ось-ось надходить день, коли він зіллється з нею в одну духовну гармонію, піднімала йому серце.
– Ліно! Ліно!.. Як гарно!.. Швидше, швидше бути вдвох, тільки вдвох…
– Хочеш, щоб ми завсігди були тільки вдвох? – пошуткувала вона.
Він засміявся щасливим, радісним сміхом.
– Ба ні, моє ясне щастя! Тільки хочу, щоб ніхто не перешкоджав нам бути вдвох щоразу, як забажаємо. А жити треба серед людей. Щоб боротись і працювати. Боротись за кращі, ясніші ідеали, ніж ті, які панують тепер серед людей. Працювати, щоб побачити ліпші, ясніші дні.
Вони вже ходили вдвох по світлиці, він обнімав її за стан і казав:
– Адже ми будемо боротись і працювати? Правда? В цьому життя, без цього тільки сіреньке існування без мети. Тільки висока мета робить життя розумним і щасливим. І ми підемо до неї, правда?
Вона слухала його й казала: «Еге, правда!.. Ти мій коханий… Правда!..» А він, щасливий і зворушений, з піднесеними почуваннями, все говорив до неї про те, чим палала й сяла тепер його душа, дивлячись у високості…
Вони сіли в куточку – там, де стояло кільки пишних гіллястих олеандр та фікусів. Жартуючи, вони звали це «своїм садом» і любили в йому «ховатися». І тепер сіли там на маленькій канапі, притулившись одне до одного; вони стихли, очі їм заплющились, їх голови схилились одна до однієї. І ледве Горинович почув, як до його доторкнулось це кохане чоло людини, кращої й чистішої за яку він не стрівав на світі, відразу його обняло могуче й страшне почування – мов зникає все навкруги його, мов немає ні цього будинку, ні людей, що живуть у йому, що живуть у всьому цьому місті, мов нема нічого, – тільки їх двоє: Ліна й він… І в їх двох з’єдналося все – увесь світ широкий і глибокий… Почування обнімало його, підносило вище й вище, примушувало напружуватись усю його істоту… він чув, що далі так уже не може бути, що це мусить якось, чимсь перепинитися.
Відразу Горинович почув у світлиці якесь тихе-тихе шамотіння, мов хтось ізлегка йшов, ледве ступаючи. Розплющив очі й закам’янів. Навпроти його, там, у другому кінці світлиці, де були двері, стояла якась страшна істота і робила щось надзвичайне. Випроставшися рівно, вона простягала наперед свої руки, кощаві руки зсохлого кістяка, і держачи їх долонями вниз, якось перебирала в повітрі пальцями. Перед очима в Гориновича ворушились довгі, закандзюблені, як кігті в хижого птаха, нігті; обголені по лікті руки трусились… Вище ліктів брудними клаптями звисало щось, – воно колись було одежею… Голова держалася високо на бридко тонкій худій шиї, а блідо-земляного кольору обличчя, ці кістки, обтягнені шкурою, було б обличчям викопаного з землі трупу, коли б не ті широко розплющені нерухомі очі… Біле довге волосся жіноче поплутаними нечистими пасмами падало на плечі, ледве прикриті чорним дрантям. Це дрантя висіло навкруги стану, б’ючись огидно-брудними торочками об страшно худі босі ноги.
Вона йшла наперед, стиха й обережно ступаючи, і все мацала в повітрі руками, ворушила пальцями. Між Гориновичем і нею стояв стіл, а біля його канапа й крісла. Вона дійшла до їх, її ліва рука торкнулась до одного. Вона спинилася й почала обмацувати. Горинович зрозумів, що вона сліпа. В цю мить Ліна розплющила очі й скрикнула стиха.
– Хто тут? – хрипким пригніченим голосом спитала сліпа, перестаючи обмацувати меблі.
Цей голос мов очутив Гориновича.
«Мабуть, якась старчиха», – подумав собі і, покинувши Ліну на канапі, підійшов ближче до дивної гості.
– Чого вам? – спитався.
– Хто зо мною говорить? – спитала вона, не відповідаючи.
– Та чого вам треба в чужій господі? – сказав Горинович.
– Не в чужій… У своїй, – сказала сліпа. – Моя господа… Одняв її в мене…
– Хто відняв? – питав Горинович, нічого не розуміючи.
– Зять мій… Гламчевський.
І відразу Горинович зрозумів, що це мусить бути та сліпа бабуся, Гламчевської мати, що ніколи не виходила з своєї світлиці.
А вона казала далі:
– Ви чужий? Правда?.. Поможіть… Коли Бога в серці маєте… Бог вам заплатить!.. Обрятуйте мене!..
І вона благаючи простягла руки в той бік, відкіля чула його голос.
Гориновичеві почало здаватися, що вона божевільна. Він повернувся до Ліни,
