Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Я знав той віршик напам’ять, але вже забув, — мовив Тадзьо, перекладаючи каністру з однієї руки в другу.

— Бо почав учити мою прозу.

— А хоч би й так! Курйозно, але у вас трапляються подібні метафори в описах природи.

Я не розпочав дискусії. На садових ділянках було темно. Між карликовими деревами стояли малесенькі альтанки, наглухо зачинені. Але десь у глибині миготів якийсь вогник. Коли ми підійшли ближче, виявилося, що на одній з ділянок горить багаття, навколо нього сидять якісь зіщулені постаті. Лише тут ми відчули холодний вечірній вітер. Він летів з північного заходу, несучи на спині велетенське стовпище зловісних хмар.

Зараз, зараз. Адже колись я мав дитинство, юність. Дитинство і юність на іншій планеті. Що сталося з тією планетою, подібною до Землі, по якій я ходжу, і водночас такою неподібною? Якщо зробити зусилля, то можна пригадати, як уже пригадував я невідомо навіщо протягом стількох безсонних ночей. Гасова лампа, багаття з їдким димом, що розповзався навколишніми луками, вітер, що гнав страшні хмари по небу, нікому ще не знаному. Нічний жах перед життям, яке чекає десь за лісами, за морями, повільне містечко, що існуватиме вічно — до найближчої війни, дідова молитва, в’язанка грізних і прекрасних заклять, складених із патетичних незрозумілостей, потяг, що гуде о тій самій порі щоденно, кохання, до дівчини з іще якоїсь планети, бо дівчата тоді походили з інших, таємничих планет, звірина, нестерпна туга за жіночим тілом, в якому сидів диявол і ангел білокрилий, туга за майбутнім, незвичайним життям, якісь бентежні настрої під час блукань у лісі, незабутні пахощі левкоїв і якихось диких рослин, якісь бурі, котрі щоліта провіщали кінець світу, якісь смутки, якісь раптові надії та радощі, якісь потрясіння з приводу магічної ясноволосої місяцевої голови з фальшивими рисами добродушного демона. Де ця моя планета, щільно вкрита атмосферою дрібних передчуттів, малих радостей, крихких надій? Може, летить, як голуб, серед чужих і далеких галактик?

Навіщо я стільки років мучився? Бо я мучився не тільки болями життя, але й його радощами. Бо я мучився, дивлячись на нестерпно гарний схід сонця і розпачливо кохаючи жадану жінку. Мучився, вириваючи із рук долі мінливий успіх і промовляючи до Бога вдячну молитву. Мучився навіть у снах, коли відривався від землі і линув до далеких островів обітованого раю. Але разом зі мною мучилися всі інші люди, за винятком тих, які не мучилися. І в тому стражданні найдошкульнішою була мука усвідомлення, що все це банальне, давно вже відкрите і пережите вмерлими поколіннями, серійне і повторюване, як у генетичному штампі. Що Всесвіт до краю наповнився зойками, схожими один на одного, як дві ноти, що ті окремі зойки утворили єдиний великий зойк, котрий нагадує вищання дебатуючих горобців, і зробився той зойк міжзоряним шумом, незримим стогоном старіючого космосу.

— Гей! — озвався хтось із-за огорожі.

— Гей! — відповів я.

— Чому ти спізнився?

— Я спізнився?

— Бачиш, забув. Хтось є з тобою?

— Молодий поет і пес.

— То заходьте. Чекаємо.

Ми перелізли через діряву загорожу. За метровою сливою стояла Людина в старому плащі і в капелюсі з перами. Одягнена так, як ходили дівчата двадцять років тому.

— Печемо власну картоплю з городу, ворожимо на вуглях і згадуємо Казя. Бо сьогодні річниця нашого шлюбу.

— Твого з Казьом?

— Мого з Казьом. Не пам’ятаєш?

Я пам’ятав, що Казьо помер багато років тому. Вона взяла мене за руку, повела до вогнища. Ми йшли алейкою, вузькою, наче кладка, поміж городами завбільшки з клітку для птиці. Від Палацу культури линув фіолетовий, ніби від блискавки, що завмерла навіки, блиск військових прожекторів. Йшли повз кущики порічки, плантаційки малини, могилки грядок із цвітною капустою, морквою, часником. Повз деревця, на яких не помістився б навіть голуб, але вони родили здрібнілі плоди, кожне підперте гілкою чи засохлим бадиллям. Ми увійшли в тепле коло багаття, з якого вітер відривав іскри і ніс їх у дедалі щільнішу темряву.

— Власне кажучи, я кваплюся, котра година?

— Рання. Скоро сьома. Дивися, впізнаєш?

Довкола вогнища сиділо кільканадцять жінок. І здалося мені, що це сон, що я уві сні підбиваю грішний підсумок сумління. Бо все це були жінки, яких я колись кохав і з якими, сором казати, жив. Одних кохав драматично й напружено, інших — бо так вийшло і не годилось інакше, а ще інших — наївно, з острахом і ощадливо, ніби вживаючи якийсь підступний еліксир. Жив із ними всіма теж по-різному, по всій країні і в деяких куточках Європи, часом успішно, частіше ганебно, або й донині сам не знаю як.

Я дивився на них із побожним страхом. Усі вони вдови, розлучені, старі панни з бурхливим минулим. Слава Богу, що жодна не знає про іншу всієї правди, тож, може, якось уникну викриття і лінчування. Але що вже лінчувати після стількох років, яких, можливо, й не було зовсім.

Ледь помітно вклоняюся, щоб не привертати до себе уваги.

— Сідай, — каже Уля, в якої колись були перса без сосків, гарний бюст, позначений індивідуальністю.

Украй схвильований, я всівся на холодному камені. Пікусь вивалив язик за моїми плечима, з цікавістю роззираючись. А Тадзьо зі Старогарда вже правив Малгосі примітивні компліменти, які вона слухала з захопленням.

— Ось, це твоя порція, — сказала Рена, з якою колись пішло кепсько, і подала мені скляночку, наповнену по вінця. — Чекала тебе, аж вихолола.

— Ну, то за Казика, — салютує своїм звичаєм Люцина.

— І за тебе, — додаю.

Я не повинен пити, але вип’ю. Вони вже під мухою. Кілька порожніх пляшок поневіряється під кущами. Боже, зроби так, аби вони не поверталися до минулого, аби не чіпали тих меандрів алюзій, тих феєрверків невідповідних любовних зустрічей. Палац культури, ніби набряклий член, непристойно світив у низьке захмарене небо. Над