Green Card - Володимир Кошелюк
Так минуло з півроку. Я почувався так, ніби все життя був морпіхом. Розпорядок усотався в плоть і кров, сленг став звичною мовою. Я навіть дивувався, коли хтось із новачків не розумів мене відразу.
До кінця контракту лишався рік, й шеф декілька разів брався розпитувати, що я планую, як дивлюся на продовження служби, зваблював сержантською школою і вищою зарплатою.
Я петляв, ухилявся, бо насправді й сам не знав, що робити. Коли підписував контракт, чотири роки здавались вічністю, а тепер мигнули – от і сиди, думай.
Частенько вночі я лежав з розплющеними очима й згадував Навахо Нейшен. Пругкий вітер, пахощі пустельного зілля, відчуття волі й сили… Мабуть, так колись було в Україні, тільки степи були буйніші.
Гладив свастя, перебирав ланцюжок, згадуючи своїх, пастівник біля Магури, Топіка й Куклу. Снилося – біжу вночі берегами, висолопивши язика, добігаю до ставка, а перейти не можу. Ген, бачу хату й повітку, хтось рукою махає, не розберу… Кручуся, ганяю – вода не кінчається, й край. Підбіжу, похлебчу трохи, а далі ніяк.
Ранком прокидався мокрющий, серце калатало. Намагався забутись у тренажерному залі, тягаючи залізяки. До п’яних очей різався у відеоігри, щоб упасти й виключитись. Але сон цей відвідував мене частенько. І не було тому ради.
Тим часом змінився характер занять. Більше вправ на воді, десантування зі шлюпок, плавання в спорядженні й без. Нам поки нічого не говорили, проте навіть салазі було зрозуміло, що дуже скоро прийдеться займати тісні суднові кубрики.
Авіаносець височить, як могутня скеля. Доводиться задирати голову, щоб глянути на надстройки. Нас чоловік тридцять. Я – єдиний снайпер. Трап хилитається, під ногами плюскотить зеленкувата вода. На найближчих вісім, а то й дев’ять місяців – це наш рідний дім. USS[98] «Carl Vinson» гордо задер точений ніс і навіть не ворухнеться, наче справжній будинок.
З нас тільки п’ятеро бували в «круїзі». Справжні моряки скалили зуби, кидали дотепами – мовляв, шукайте відра поглибше. Ми посилали їх на всі букви, проте на душі було неспокійно. Ану ж, як справді душа не витримає?
Залізні сходи, вузенькі коридори, плетіння кабелів і труб на стінах. Наш кубрик нагадував радянський плацкартний вагон: двоповерхові нари, вузесенький прохід. Кришка койки піднімається, можна закинути баули. Тільки розгрузились, зайшов морський офіцер. Щось переговорив з нашим капітаном, пішов. Шеф скомандував збір.
– Ми починаємо морський деплоймент. Я знаю – більшість з вас ніколи не бували на кораблях. Тому будьте уважні – це зовсім не круїзна посудина. Сержант проведе інструктаж щодо маршрутів руху й заборонених зон. Заняття по графіку. Orah!
– Or-rah!
Веселеньке діло. Мені припало спати зверху. Тільки підтягнувся – палуба пішла з під ніг. Чую:
– Що за… Ден, ти теж таке бачиш?
– Мало не навернувся. Видно, рушили…
– От влипли. На цій бляшанці півроку хилитатися, або й більше.
– Тобі ж обіцяв рекрутер білий пісок й засмаглих цицькатих дівчат. От і надивишся.
– Я і в Каліфорнії не бідував. Бляха, кругом вода і ні хера.
Поряд присів сержант.
– Не скигли, от я на підводному човні був, ото справжня дупа. В кубрику тіснота й смердота, ше й ходить не давали – поряд реактор. А тут морське повітря, спортзал, сонечко – курорт!
Шеф пішов, а ми закемарили. Трохи підхилитувало, ніби в потязі. Дехто хропів, хтось крутився чи слухав музику. Я підтягнув навушники. Все-таки плеєр – чудовий винахід. Добре, хоч музики накачав. Мій набір не мінявся – «Кому Вниз», «Наутілус», «Iron Maiden». От ще знайшов новий гурт – «Колір ночі». Чиста музика. Та все ж почав із Середи – «Щоденно ворони летять…»
Тільки опинившись в океані, можна зрозуміти, що таке океан. Скільки сягає око, зеленкувата, піниста вода. З палуби здається – судно йде небом.
Під ногами палахкотить сонце. Стріляємо. Виступ здоровезного льотовища тимчасово огородили жовтими стрічками, перетворивши на стрільбище. Мішені повернуті до океану, кулі зникають у бурхливому ревищі. Спочатку М4, потім пістолет.
Прийом за прийомом. По злітній смузі вештаються техніки, заправники у світловідбивальних жилетах. Рядками стоять літаки й декілька вертольотів. Деренчливо кричать чайки й ще якісь морські птахи.
– Харош! Зброю на запобіжник!
Шеф відстібає шолом, утирає лоба.
– Раш – до мене!
– Слухаю, сержанте.
– Хочеш розім’ятися?
– Та й так нічого, аж зад мокрий.
– Ти ж снайпер, мать його! Хоч гвинтівку провітриш.
– По кому провітрювать – чайок валить?
– Можна, бо замордували вереском. Але морячки припасли інші мішені. Тягни сюди ствол.
За борт скинули декілька яскравих діжок. Вони хилитались на хвилях, перекидались, пірнали, знову виринали. Я приліг на палубі, поряд навідник. Хлопці посідали позаду, підійшли морячки.
– Сто ярдів. Двісті…
Навідник гундосить. Аж вухо ріже.
– Скажеш, коли буде п’ятсот. Не роби «лічилку».
Добре, заткнувся. Бочка меншає в прицілі.
– П’ятсот.
Рахую про себе до семи. Поштовх. Поштовх. Поштовх.
– Ціль один – враження, два – враження, три – враження.
Пацани загорлали й засвистіли.
– Нормально, мужик!
– Ден кермує!
– Бачили, морячки?
– Це морпіхи, синку!
Шеф кривив кутиком рота – не зрозумієш, усміхається чи матюкатись почне.
– Нормально, Раш. Як тобі мішені?
– Нормальні.
Після стрільб пішли обідати. Що-що, а їдальня нагадувала ресторан. Стільки доброї їжі, й такими порціями – хоч завались. Після обіду – вільний час. Хто слухав музику, декілька «пекли» на приставці, я дістав книгу. Форсайтові «Пси війни» захопили з головою. Сусід знизу голосно сопів. Хлопці на маленькому столику влаштували покер-рум. Якби ще не підколихувало, взагалі ідеальне життя.
USS «Carl Vinson» розсікав Тихий океан, а ми прилаштовувались до морських порядків. Щоб зовсім не заіржавіти, в першій половині дня сержант ганяв нас або проводив теоретичні заняття. Потім – роби, що хочеш, якщо не на вахті.
Я зникав у спортзалі, валявся на нарах, читав, слухав музику. Якщо припадала вахта, розпорядок зовсім мінявся. На авіаносці ми виконували функції військової поліції.
У цій плавучій фортеці мешкає одночасно близько шести тисяч людей, тож усяке буває. Хоч у фільмах показують, що морпіхи ненавидять моряків й навпаки, але насправді все не так. Просто є різні люди, як у нас, так і у них. З багатьма ми нормально спілкувались, навіть товаришували. Але були персонажі, які регулярно порушували дисципліну, гнобили молодих, посилали командирів, улаштовували розбірки. Тоді з’являлася робота.
За чотири дні плавання дісталися бази Перл-Гарбор. Авіаносець стишив хід. Навколо снували маленькі буксири
