Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа
Дордже щось сказав провіднику.
— Він врятував мене! — на вухо прокричала Редька.
— Ходім. Я сказав йому, що тепер ми квити.
Дордже не відразу зміг відшукати свій кинутий наплічник. Буря, здавалося б, уже збиралася затихнути, як тут же лютувала з новою силою. Найстрашніше було завивання вітру в камінні. Вертикальні стіни скель і химерні наскрізні печери — воістину нелюдська флейта.
42
— Хижа ж земелька тут. Красива, мовчазна і хижа. — Редька тут і там озиралась через плече, боячись якихось надуманих земляних духів і водночас до них підлизуючись.
— Яка б вона не була, але земля, як і всюди на світі, є тут серйозною власністю. І достатньою причиною для того, наприклад, щоби жінка мала собі двох чоловіків. Як ота тета з готелю HILL TONE, щоб ти знала.
— Ого, а з виду така звичайна бабуся…
— Та в цьому нічого незвичайного нема. Таке тут ще з бонських часів.
— Слава демократичним традиціям! — зраділа Редька.
— Бач, тут народ не тільки демократичний, але й практичний — так їм легше впоратися із землею, коли на одну багатійку припадає двоє економів із періодичними сексуальними функціями.
Після «сексуальних функцій» Редьчина увага перемкнулася в автономний режим.
«Одне в цьому всьому прекрасно, — міркувала, все ще віддихуючись від їх ледь не смертельної пригоди, Редька, — канув мій спальничок у пісочок, тож тепер спатиму з тобою в одному. Хахаха. Злая женщіна. Каварная Матільда».
Де їй було знати, що галантний Дордже з легкістю віддасть їй свій спальник, вдовольнившись, як робили геть усі місцеві, кількома важкими синтетичними ковдрами китайського виробництва. На тих шкурах невбитих іграшкових ведмедів можна було побачити всі чудеса світу й особисті мрії розробників. Від снігових леопардів з оленями й полуницею до мулатки в бікіні з такими ж оленями і горою Фіджі на задньому плані. Аж Редьці у добротному Дордже спальнику стало заздрісно.
— Мені все одно трохи холодно… — використала вона канонічну бабську брехню. — Можна я підсунуся ближче?
Мало який чоловік за всю історію людства на землі не повірив би у цю брехню, навіть пригадавши факти з підручника біології: у жінок більше підшкірного жиру, та й взагалі в них вищий теплозахист і здатність адаптуватися. Зазвичай в таких випадках пригадуються інші факти з цього ж підручника. Тільки Дордже рідко робив те, що підшивалося під гриф «зазвичай». Засинав собі спокійно, як безстатевий ангел. Це вже навіть перестало Редьку й злити.
І вже вкотре на ранок від висоти лице їй запухало так, що Редька, не задумуючись над політкоректністю, називала себе бурятом після випускного.
43
Тепер навколо залягла снігова пустеля. Тиша була такою дзвінкою, наче хтось двома щипцями крізь вуха намагався проколоти тобі голову й заселити срібну нитку.
Дордже ступав снігом важко, роблячи глибокі, вище коліна, чорні лунки. Під злежаним, ніким не ходженим снігом спало дрібне каміння. На таке слід було ступати особливо обережно — котилось, як навіжене, ногу підвертаєш за секунду.
— А я легенька, я перескочу! — Редька плигала сніговою кіркою, поки це не крикнула.
— Ой. Провалилася по яйця…
Залишався останній ривок до перевалу. Дордже запропонував трохи відпочити.
— Ми добре по часу встигаємо. Сядь віддихайся. Перетинаємо державний кордон, як не як. Офіційна справа, хе-хе. Тай треба ж якось відмітити щойно здобутий кримінальний досвід. Ми з тобою, Редько, тепер нелегали.
— Та ну? Значить, он як китайці на Барабашова почуваються.
— На чому?
— Базар такий харківський. Не думала, що незаконно емігрую у Китай.
— Та фішка в тому, що не ясно, де тут Китай мав би починатись, чи ліпше би закінчуватись. Ану, глянь. Цю карту або шизик малював, або китайська контра. Он, дивись на горизонталі. Ми зараз на перевалі, далі на північ має бути різкий спуск і ущелина. А ти що бачиш?
— Де?
— На півночі.
— А де північ?
Дордже тицьнув пальцем кудись у лівий бік. Редька повела туди оком.
— Там гострі гори.
— Ага. Хребет якийсь. Тут, ніби все навпаки, на карті. Або ми зайшли не туди, куди думаєм.
Схили, що розкривалися книжками, чергували сніг із камінням. Південний схил був сіро-чорний, подекуди вкритий сухою травою. Північний — білий, запорошений, не пещений сонечком.
— І чого ж сюдою ніхто не ходить?
— Гм. Скучила за буцигарнею?
— Ні, просто цікаво.
— Бо всі ходять іншим шляхом, добре протоптаним і торговим. А тут так — хіба п’яний пастух чи ідіоти типу нас.
— Ми не ідіоти. Ми любителі екскурсій, хехе.
— Точно. І якщо пощастить, нашим туроператором стане прикордонний наряд. Акція місяця — круїз видатними пам’ятниками китайської карної культури. Плата за фотографії — правда, тільки наші, портретні — входить у вартість пакету.
Над чорними гострими скелями, як душі лежалого на них тисячоліттями снігу, злітали драконами, тиграми, мулами, птахами і рибами хмари. Довго дивлячись на спокусливі снігові гірки під самими вершинами, такі рівні, пухкі й чисті, як гірки для санчат і лиж у дитинстві, Редька от-от вже була готова побачити, як ковзне звідтіля донизу котрийсь із заморожених у льодовику доісторичних хлопчиків. «Слава глобальному потеплінню і моєму розмороженню! — крикне він, помахавши рукою. — Бувай здорова!»
— Ні, все таки ходімо. — Редька підвелась на рівні ноги. — Шось я замерзаю, кажись. В прямому сенсі. Починаючи з мозку.
— А. Ну то не страшно. Не мозок красить жінку.
Редька вже навіть не реагувала на подібні закиди.
— О. Я, здається, бачу прикордонний стовпчик. — Редька казна-чого понизила голос. — Це ж прикордонний стовпчик?
Дордже і собі глянув на низький білуватий на тлі пожухлої трави, паралелепіпед.
— Точно.
— То ще трохи, і я цілком офіційно порушу закон?
— І зіпсуєш своїй старшій у анкеті графу «родинні зв’язки». — Дордже ще вдавалось посміхатись.
— Єдине, що коли нас упіймають китайські прикордонники, навряд чи справжня китайська тюрма буде нагадувати ту нашу клуню з декоративною вишкою і золотими замочками в дверях.
— Ну, хіба тим, що замочки китайськими були…
Під
