Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

І тут же у відкритий рот отримала пригоршню піску.

— Ого! — через посвисти вітру Дордже знову мусив кричати. — Давай таки ходімо! Тут серйозна буря намічається.

Редька з дикою неохотою підвелася. Аби її воля, вони би тут і заночували, накрившись спальниками. І точно стали би двома соляними стовпами на ранок…

Обіцяне «рівніше» насправді означало доволі небезпечний спуск із карниза в долину. Небезпечний головно тим, що часто не ясно було, куди ставити ногу — колючий вітер або здіймав на стежці куряву, або просто періщив тою ж курявою в очі.

«Отак от люди й губляться… — сама не знати чого, подумала Редька. — Той, хто попереду, думає, що ззаду все в порядку, а той, хто позаду, не може його наздогнати чи бодай викричати…»

— Ми вже внизу?! — крикнула в піщані сутінки Редька, сяк-так здолавши спуск. Ноги їй тремтіли, запізніла паніка готова була стиснути горло спітнілими брудними пальцями.

Редьці зараз дико хотілося почути його голос, взяти за руку, отримати доказ того, що все добре, що вона молодець і що вони скоро прийдуть. Але ніякого голосу не було. І в який бік пішов Дордже, не визначив би зараз жоден джіпіес. Редька обернулася довкола себе, враз переплутавши всі напрямки. Куди йти і звідки вона прийшла? Стіни піску довкола то вщільнювалися, то на секунду прозорішали, але того не вистачало, щоби навести хоча б якусь різкість. І тоді Редька зробила те, чого робити було не варто: побігла. Навмання, куди навіть очі не дивилися, в сліпій надії ступити на хвіст своїй удачі й догнати зниклого Дордже.

Редька не знала, скільки вона пробігла, поки остаточно вибилася з сил: бігти проти шквалу з важким наплічником, при цьому намагаючись докричатися до невидимого компаньйона — справа завідомо програшна.

Вона спинилась, щоб віддихатись. Зараз, ще секундочку і, може, зніме рюкзак, і взагалі собі сяде перепочити, а там, гляди, і вітер вщухне, і всі всіх знайдуть — що тут шукати на такій площині, коли нормальна видимість? Було б тепліше, і поспати б можна було, прилягти… все буде добре. Головне — не панікувати. Страх — це найтупіше.

Поки Редька проводила собі свій сеанс НЛП, ліва нога її плавно занурювалася в м’який пісок. Так непомітно і ніжно, що спершу все скидалося на якусь новітню спа-процедуру. Дивні думки навідали Редьку, перш ніж вона збагнула, чим ця процедура може для неї закінчитися. Редька щодуху заверещала, але вітер знову задув пригоршню піску їй просто в рота, довелось заткатися. Ліва нога спершу ще намацувала щось тверде під дуже крутим кутом, але й вона повільно стала потопати в підступному піску. Це не скидалося на зав’язання у болоті — нічого не чвакає, не засмоктує. Навпаки наче присипляє, хочеться перестати противитися і закрити очі. Стає добре, тепло й затишно. Поки не розумієш, що це ж насправді пизда прийшла.

Редька зметикувала, що, відчепивши й штовхнувши подалі від себе наплічника, вона «схудне» кілограмів на п’ятнадцять, а значить, потоне не так швидко.

— Де ти, йобаний у рот, ну де ж ти?! — розпачливо шепотіла вона, неслухняними пальцями розщіпаючи лямки. Пісок сягав уже вище колін.

Дордже, напевно ж, збагнув, що з нею щось не те, і зараз мусить її знайти, інакше все якось занадто тупо. Накаркала, курва, про сенс життя — побачити гори, і цього достатньо. Побачила? Тепер відчуй. Горам ти теж полюбилась, очевидно…

Легко сказати — штовхнути наплічник. В реальності він зовсім не шар для бовлінгу на змащеній доріжці. Відкинула, наскільки могла. Але не на тверду поверхню — пісок вирішив прийняти в дар і наплічник. За компанію.

Сил не лишалося жодних — тільки тупий безсилий відчай, що навіть до паніки не дотягував.

Отут і показався старий друг. Чи то пак, «май пренд» — нереалізований провідник Амі. Цей силует Редька упізнала би в будь-якому тумані чи бурі.

— От йобаний піздєц, — в таких ситуаціях класична поезія на думку чогось не спадає, — я ж не тебе, підараса, кликала.

Знову цей стукач, і знову рушниця. Тепер іще й націлена в її бік. Ну і круто. Принаймні раз і все. Без медитацій на тему.

Але щось ця рушниця до неї безсовісно близько, і якась вона тупа взагалі. За секунду Редька збагнула, що то вона просто іншим боком.

Ламаючи нігті й здираючи до крові обвітрені пальці, Редька вчепилася у приклад. Якби їй ненароком зараз натиснути на курок, все закінчилося би сумно і для неї, і для її несподіваного рятівника. Дуже важко тягти своє тіло наверх, коли щось його тягне донизу. Тим більше, те щось у сто тисяч разів сильніше, ніж ти сам і та смішна людська сила, що тобі допомагає. Якби підземний пісковий демон у якийсь момент не позіхнув і не відволікся на щось цікавіше за Редьку, її би волами довелося тягти з цього ніжного смоктуна. Але де тут найти волів? Редька пам’ятала з якихось фільмів, і задній двір її мозку цей спогад зараз подав, як до обіднього столу: чим більше борсаєшся, тим сильніше зав’язнеш. Тим швидше… Було це про пісок чи про болото, Редька точно сказати не могла, але, уявивши собі весь жах потонути навіть не у воді, а в сухій, колючій, задушливій сірій пилюці, вирішила не експерементувати. Сяк-так їй ще вдалося перекинутися на спину — провідник вчасно зметикував, куди її тягнути. Поволі тіло з холодної піщаної могили опинялося на холодному піщаному вітрі. Пісковий демон-сисун, очевидно, таки на неї плюнув: захуда якась попалася.

Схопивши її за шкірки, Амі відтягнув Редьку подалі від страшного місця. Вона намагалася віддихатися й осягнути, що з нею сталося. Але й сидячи тут, між хвилями колючого піску, що носився хаотично перед нею, Редька могла бачити, як поволі потопає її улюблений п’ятидесятилітровий наплічник Deuters. Точніше, п’ятдесяти п’ятилітровий. 45+10.

Редька саме збиралася піддатися запізнілій панічній атаці, як позаду почувся короткий крик і звук глухого удару. Капюшон не давав можливості миттєвого повороту голови на потрібні градуси — одним оком Редька бачила, як качаються по землі два тіла. Відтак одне тіло сіло на інше й заходилося його душити. Редька підскочила.

— Ні! Ні!!! — закричала вона й, не розібравшись, хто де, заходилася копати їх ногами. Враз збагнула, що