Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

Красива й успішна Соня закінчила свій не вельми красивий, зате успішний день.

Не вельми красивими були перемовини з директором швейної фабрики. Зараз Соня працювала на завзятих хлопців-молодців з однієї інвестиційної компанії. Ці комсомольці скупили борги підприємства, і тепер вимагали крові — багато і негайно. А успішною була вечеря з одним знайомим вельмишановним паном суддею. Накритий ніби ненароком салфеткою тлустий конвертик швидко переповз на інший кінець столу, і завтрашнє рішення суду про арешт майна боржника фактично було вже в кишені елегантного тренча Соні.

Проблеми душевного життя якщо й виникали у неї, то вкрай рідко. І вирішувалися вони просто — терапевтичний шопінг, коктейль у трендовому місці, нюхання кокаїну з двома подружками-близнючками, лижі в Андорі чи яхтинг в Монако. Зовсім рідко траплялися відвідини психоаналітика, але й то більше так, для статусу. І лише раз у сто тисяч років голова Соні важчала від чогось відмінного від вправ із легалізації крупних грошових сум чи планів витрат своїх менш крупних гонорарів за ці успішні вправи.

«От що примушує бізнесменів відвалювати по дві тисячі євро на місяць чувакам, що сидять по французьких монастирях у позі дза-дзен, «відробляючи» за бізнесменів їх не-робіння? Є в цьому всьому якась страшна дика сила. Якась потреба балансу, без якого все перекособочиться, і баланс вилізе через дупу: війною, мором, фінансовою кризою…»

Власне, на останній і зависла думка Соні — ми схильні мусолити в голові те, що нам і так уже намусолило очі, замість того, щоби розвивати зосередження на чомусь важливому і поки малозрозумілому. Роберт Антон Вільсон називав це звичним тунелем реальності. Прориватися за нього люблять хіба що люди творчі, або люди під час духовних практик, а святі й узагалі собі скачуть по них, як розписані дерев’яні кульки під час однієї індонезійської гри.

Соня брела своїм тунелем пішки, залишивши машину біля IQ-бару на вулиці Толстого. Вона, як вірний апологет офісу, просто мусила пити ввечері в п’ятницю. Хай навіть традиційно повні бари стали значно менш людними, ніж зазвичай. Огидні економічні трансформації в країні перетворювали бари на площадки психо-тренингу до бейс-джампингу (лише найвідчайдушніші, бо інші на таку дурню не витрачаються і сумно бухають вдома), а самі офіси, як сказав один Сонин знайомий, стали схожими на нетрища Камбоджі: «Ван долар, містер» і «Хелоу, ням-ням». Роботи стало менше, їзди і суєти в місті теж поменшало, відповідно дорожня поліція стала зупиняти машини частіше — хелоу, ням-ням. Так що ліпше після парочки дайкірі ходити пішки. Тим паче їй недалеко.

В одному з провулків, кажуть, недавно відкрився тайський ресторан, Соня ще там не була. Ех, не вчасно ви, тайчики-братчики, а так вас довго чекала мідл-клас тусовка, смачних і демократичних. Соня несвідомо звернула туди, смутно ловлячи високі частоти традиційного азійського караоке. Терасу ресторанчику відгороджено від вулиці розписаною сюжетами тайського епосу ширмою. На ній велетенські птахи кидали з неба каміння в океан, на кораблі, й на землю, на палаци, на людей. А риби, дракони і демони, де б вони не були, те каміння ловили й поїдали. Та ще й несказанно раділи при цьому. Дивна ілюстрація для общєпіту, подумала Соня. І тут музика стала голоснішою, та ще й хтось із сонних кухарів, геть знудившись, заспівав собі сумної пісні пронизливим голосом. На стіну дому навпроти при цьому вивелося проектне зображення тайського тексту пісні. А на тлі, в самому кадрі, були гори — тільки явно не тайські, бо зависокі. Альпи чи Гімалаї, подумалося Соні. При чому тут вони? Знизала плечима, позіхнула. Чогось хотілося думати, що якраз Альпи, з їх засніженими вершинами і соковитими лугами внизу. В Альпи за потреби можна на лижі майнути під Новий рік. Думка ж про Гімалаї сповнювала її якоюсь смутною тугою, ба навіть відчуттям провини і чогось незрозумілого, втраченого, від чого все стискалося у животі.

38

На Гімалаї тим часом непомітно налізла темрява. Сонце в цих краях чогось тікає не вниз, а вгору. Ти йдеш по дорозі, тобі вже стає холодно, але ліньки зупинитися і дістати з рюкзака куртку, так що йдеш далі в футболці, й пушок на руках встає грізно і гордо, як повстанська армія. Ти в тіні від гори, а на іншій горі ще тепло і сонячно, і храм там стоїть золотий і теплий від сонця, і сходи до нього золоті, й золоті хатки людські. Ну, думаєш, зараз ще трохи, і видеруся теж туди, де золотно і тепло, і скину цей триклятий рюкзак, і поваляюся там, дивлячись на ступи догори ногами. Але поки ти дряпаєшся вгору, сонячна межа теж підіймається все вище. І ось уже тільки та ступа, що вище за храм, сяє останніми спокійними променями, а все, що нижче неї, покірно затягується фіолетовою патокою, темніє і м’якшає. І скоро все ще світле небо геть почервоніє, а потім посіріє, і все, що має зараз обриси, розплавиться, як віск на пательні, все стане одним і густим. І, якщо поряд будуть зарослі, в них щось гарантовано зловісно зашарудить. І тоді, якщо ти не допетраєш, де маєш спати, тобі стане так холодно, що ти погодишся і на теплу собачу будку, тільки би нагодували гарячим часниковим супом.

— Кажуть, помагає від хвороби висоти він… — Редька цокотіла зубами й обгорталася своїм світло-блакитним у зелені черепашки шарфом, котрий за бажання ставав і ковдрою, і сукнею, і підстилкою. І капелюхом у стилі пін-ап гьорлз заодно.

— Нє. Я мрію не про часниковий суп. Я про томатний мрію. А ще про нормальну таку їжу — вареники з картоплею чи деруни.

— Тю, ти ж не жив в Україні?

— Ну і шо. Ти теж не жила в Індії, а карі уминаєш за п’ятьох.

— Ех, карі. Мнясо — моє всьо. Зараз би рагу бабциного навернула, вона там м’яска не жаліє. На крайняк би відбивнушку і пюре зі сметанкою…

— А я би просто салату овочевого.

— Та нє. Стейк із кров’ю… А взагалі заткнись. У нас кінчаються гроші. Так що будемо хавати варену картоплю з хлібом, як селяни. Щоби нажертися. Ці падлюки чим вище, тим більше бабла деруть за хавку.

— Ну ясно, їм же її