Щоденник злодія - Жан Жене
Чи здогадувався про це бодай туманно колишній боксер Леду? Убивши спільника із помсти, він влаштовує в його кімнаті безлад, щоб створити позірність пограбування, забираючи зі столу п'яти-франкову купюру, і пояснює своїй зчудованій подрузі:
— Я збережу її як талісман. Ніхто не скаже, що я вбив не з корисливості.
Я досить швидко зміцню свій дух. Думаючи про це, не варто дозволяти своїм повікам чи там ніздрям трагічно морщитися, а треба обмірковувати сам задум злочину цілком невимушено, з широко розплющеними очима, наморщивши чоло ніби з простодушного подиву та захвату. Тоді жодна гризота, жодна передчасна журба не подужають оселитися в кутиках ваших очей чи захистити ґрунт під вашими ногами. Глузливої посмішки, ніжної мелодії, яку насвистують крізь зуби, дещиці іронії в пальцях, що беруть цигарку, стане, щоб відновити в мені зв'язок зі скорботою в моїй сатанинській самотності (якщо тільки я не покохаю якогось убивцю, якому притаманні і цей жест, і ця усмішка, і ця ніжна мелодія). Коли я поцупив перстень Б. P., мене почала діймати цікавість.
«Ану ж він про це дізнається? — запитував я себе, — ану ж я продав перстень комусь із його знайомих?!»
Я уявляв, оскільки Люсьєн любив мене, його страждання та мій сором. Так ось, я рокую найгірше: смерть. Вготовлюю її йому.
На бульварі Осеманна я бачив, як затримали громил. Тікаючи з крамниці, один із них спробував вискочити через вітрину. Нагромадивши довкола свого арешту цілу купу збитків, чи розраховував він у такий спосіб надати йому значущості, в якій буде відмовлено попередньому вчинку — пограбуванню? Він шукав нагоди оточити свою персону кривавою, дивовижною, жахливою помпезністю, в осередді якої він сам усе одно залишився б жалюгідним. Злочинець звеличує свій подвиг. Він намагається зникнути під цією пишнотою, за лаштунками цієї велетенської вистави, до якої спричинилася доля. Поки він розчленовує свій вчинок на жорсткі миті, той вчинок, навпаки, розкладає його.
«Що для мене людські образи, коли людська кров…»
Чи міг би я, не паленіючи на виду, захоплюватися прегарними злочинцями, якби я не знав їхньої вдачі? Якщо вони, на своє лихо, приоздобили стільки віршів, я хочу їм допомогти. Митець, який використовує злочин у власних цілях, чинить блюзнірство. Хтось ризикує своїм життям, славою, щоб стати облямівкою у твориві якогось дилетанта. Навіть якщо то йдеться про уявного героя, його образ, навіяний живою людиною. Я не хочу втішатися його стражданнями, якщо я їх із ним не поділяв. Насамперед я накличу на себе зневагу й осуд людського загалу. До святості Венсена де Поля я ставлюся з недовірою. Він мав би погодитися вчинити злочин замість невільника, в кайдани якого він себе закував.
Тон цієї книжки ризикує збурити найліпші, а не найгірші голови. Я не шукаю скандалу. Я укладаю ці записи для кількох молодиків. Я хотів би, щоб вони розглядали їх як підручник до найвитонченішої аскези. Мій досвід болісний, і він ще не завершений. Його відправною точкою була романтична мрія, але то байдуже: я опрацьовую його з неменшою докладністю, ніж якусь математичну задачу; і видобуваю з нього матеріали, конечні для створення твору мистецтва або ж для досягнення моральної досконалості (можливо, для знищення власне цих матеріалів, для їхнього розпорошення), близької до тієї святості, яка для мене й досі лишається найпрекраснішим словом людської мови.
Обмежений світом, супроти якого я повстаю, відтятий ним, я стану ще вродливішим, ще яскравішим, якщо кути, які мене ранять і надають мені форми, стануть ще гостріші й жахливіші, стануть для мене зубцями.
Мою боротьбу годиться продовжувати аж до її завершення. Хай би яка була відправна точка, кінець буде чудовий. Власне, будь-яка незавершена дія є ганебною.
Коли я повернув голову, мої очі засліпив сірий трикутник, утворений ногами вбивці: одна з них спиралася об невеличкий виступ стіни, а друга залишалася нерухомою в пилюці внутрішнього дворика. Обидві ноги були обіпнути грубою жорсткою тканиною жалоби. На якусь хвильку осліп, припинивши жувати стебло троянди, яке тримав у зубах, я випадково впустив її (а можливо, пожбурив ув обличчя якогось злодія), і вона з потайною вправністю зачепилася за матню — виразний кут із сірої тканини. Цей простий рух лишився непомічений для наглядача. Він вислизнув навіть від інших в'язнів і від убивці, котрий відчув лише легесенький доторк. Коли він глянув на свої штани, то зашарівся від сорому. Сприйняв він її як плювок чи як знак якоїсь насолоди, якою його нагородили лише тому, що саме в ту мить він перебував під безхмарним небом Франції? Одне слово, з обличчям, що набуло брунатної барви, він недбалим рухом, намагаючись це приховати, відірвав безглузду троянду, що крадькома зачепилася кінчиком шпичака, і засунув її до кишені.
Святістю я називаю не стан, а моральний вчинок, який до неї веде. Це ідеальна точка моралі, про яку мені нема що сказати, оскільки я її не помітив. Вона віддаляється, щойно я наближаюся до неї. Я жадаю і боюсь її. Цей вчинок може виявитися марним. Одначе, хоч він і болісний, проте веселий. Він божевільний. У безглуздий спосіб він обертається на Каролінку, яка задирає свої спідниці й верещить із радості.
Я підношу до найвищої чесноти не лише самотність, а й жертовність. Ця чеснота має переважно творчу основу. Очевидно, над нею тяжіє прокляття. Чи я здивую когось, заявляючи, що злочин може прислужитися утвердженню моєї моральної сили?
Коли я нарешті проникну в саме осердя образу, стану світлом, власне, тим, хто доносить його до ваших очей? Коли я опинюся в серці поезії?
Я ризикую заблукати, сплутавши святість із самотністю. Але завдяки цьому реченню чи не ризикую я знову надати святості християнського змісту, що його я прагну відокремити від неї?
Ці пошуки ясності, можливо, марні. Осягнення її віщує спокій. Усмішка, з якої зникнуть і «я», і «ви», обернеться на байдужу усмішку, яка споглядає речі.
Того ж таки дня, коли я прибув до Санте — у ще одне з багатьох місць мого ув'язнення, — я постав перед начальником тюрми через те, що, йдучи коридором повз віконце камери, озвався до одного зі своїх приятелів. Кара не забарилася: мене одразу ж запроторили до карцеру на два тижні. Після триденного ув'язнення якийсь робітник дав мені недопалків, їх передали в'язні моєї камери, до якої я так і не дійшов, що мене вельми розчулило. Вийшовши з карцеру, я їм віддячив. Ґі сказав мені:
— Ми збагнули, що прибув новенький, на дверях було написано: Жене.
