Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Імре підшукав собі роботу комірника в оптовика прет-а-порте по вулиці Абукір. Він тягав на двоколісному візку з одного кінця Сантьє[97] в інший купи викройок та стоси тканин. Він більше не витримував такої роботи на Тібора, який дозволяв собі байдикувати. Якби той і собі знайшов невеличкий підробіток, це значно полегшило б їхнє становище. Тібора розлютило, що Імре загнав його на слизьке, висунувши ультиматум: «Даю тобі півроку на пошуки реальної ролі».

Під кінець року жадана роль дісталася іншому. Тібор не зніс би справжньої роботи, де цілодобово горланить начальник, та й колеги якісь такі негарні. Ігор прилаштував його нічним портьє в «Акапулько» — стрип-клуб для іноземців у знаменитому Піґалі. Як стемніє, він прогулювався бульваром Кліші в уніформі й бірюзовому кашкеті офіцера імператорської гвардії — самому чорту відомо якої, — заманюючи перехожих, переважно іноземців, втулюючи їм купони на знижку на всі замовлення, а на шампанське взагалі п’ятдесятивідсоткову. Робота була непогана, правда, в березні досить прохолодно, а часом дощі. Власник клубу був ним задоволений. Після нічної залишалося трохи сил на денні прослуховування. Жодної ролі він так і не отримав, навіть у турне дальніми провінціями. А втім, озвучуючи мультфільми та працюючи в «Акапулько», він непогано заробляв. Біда, що з цифрами не дружив. Рахувати й економити не вмів. Тібор курив «Данхіл». Від двох пачок на день. Затягувався не більше як тричі й гасив недопаливши. Він вважав Імре низькооплачуваним працівником. Тільки-но перепадало три су, він не шкодував для себе коханого найдорожчого вбрання. Імре собі нічого не купував. Проте одяг йому був потрібен. Часом що-небудь перепадало з поневірянь кварталом Сантьє. У «Бальто» Тібор обирав уподобані позиції, навіть не цікавлячись вартістю. Жакі був у курсі їхнього скрутного становища та щоденного зростання заборгованості, тому він завжди поглядав на Імре, який урешті кивав. Жакі подавав його обожнюване філе в перці з картоплею по-сарлатськи в гусячому жирі зі шлуночками.

— Ти нічого не замовив? — цікавився Тібор з набитим ротом.

— Я не голодний, — байдужо відповідав Імре.

Тібор мав у «Бальто» пільговий статус знаменитості, навіть якщо він нею більше не був. Мадлен вірила, що кіноактор не може прогинатись під чиїсь там матеріальні умови. Саме він був творцем, м’яко кажучи, найбільшої заборгованості. Коли борг перевалював червону лінію, Жакі сповіщав Альбера, той попереджав Мадлен, яка ніколи не відмовляла Тіборові в кредиті. Він єдиний ним користався. Коли заборгованість сягала больового порогу, вона нагадувала Імре і він сплачував кредит до припустимої норми. Зносив мовчки. Іншим разом він кидав щось у дусі:

— Тобі варто стежити, що ти їси, Тіборе. Ти погладшав.

— Думаєш?

— У Франції спокусники худенькі. Хочеш грати перших коханців, скинь чотири-п’ять кіло.

І Тібор сідав на дієту. Силою волі його обділили. У «Бальто» він зовсім не їв, але не гребував запрошеннями танцівниць і техніків «Акапулько», смаки яких розділяв, до всього, вони від нього мліли. З часом його дрібні хитрощі розкрили.

— Я гладшаю через брак роботи! От в Угорщині я їв скільки влізе і не набрав ані грама. Це марнування часу. Що там із тією пропозицією турне по Бретані?

Імре дістав відмову ще тиждень тому.

— Вони не влазять у бюджет.

— У цій країні нічого не доводять до кінця. Поїхали до Штатів. Там-бо щороку знімають сотні стрічок. Бела Лугоші нас підтримає. Угорці допомагають одне одному.

— Тіборе, хочеш випробувати долю — валяй. Але без мене. Я не розмовляю англійською. У Франції бодай маю шанс викрутитися.

6

Стояла мінорна та непогідна неділя. Дощ лив як із відра. Кожен занурився в себе. Імре читав Жанові та Грегоріосу статтю Морвана Лебеска з «Канар аншене». Хай там що, вони не пропускали жодного випуску. Ігор і Леонід вважали його за мораліста й схилялися на користь карикатур зі щотижневика «Л’Еріссон». Тібор насолоджувався грозою. Томаш снив, не заплющуючи очей. Павло невтомно перекладав і редагував свою працю про Берестейський мир. Кессель організував йому зустріч із видавцем, а той попросив скоротити. У кутку Володимир підбивав бухгалтерію одного торговця. Вернер із Петром щось пошепки обговорювали — справжні змовники. Леонід і Віржиль грали в шахи. Ігор сидів навпроти, ми мовчки спостерігали за партією. Мосьє Лоньон як зазвичай стояв, схвально киваючи. Леонід був кращий гравець Клубу. Нікому ще не вдавалося його перемогти. Нічию вже розцінювали за подвиг. Таке вдалося лише Ігорю і Вернерові. Були часи, не такі й давні, коли він входив до сороківки кращих гравців СРСР. Тридцять третє місце. Це ставило його вище за чемпіона Франції. Він чотири рази поспіль вигравав турніри пілотів «Аерофлоту» і мав честь розіграти дві партії із самим Сталіним. Його попередили. Він дозволив тому виграти, спершу поставивши його у скрутне становище. Це оцінили в дружнє поплескування по плечі та звання командира одного з бойових літаків Туполєва. Я заносив їхні ходи до блокнотика. Віржиль Канчиков зажив слави хорошого гравця, але тягатися з Леонідом не міг. Він кидався у завзяті атаки, а Леонід так і сидів, як мармуровий бюст. Віржиль здавав позиції перед мудрованим захистом і втрачав фігури одна за одною. Леонід був спокійний, мов кіт, що чекав на зручний момент для естокади. Віржиль відчував наближення невблаганної смертної миті. Сам того не очікуючи, він пожертвував слоном. Леонід насупив брови, замислився, масуючи підборіддя. Пішов турою. Ігор посміхнувся. Я занотував. Мосьє Лоньон скорчив вдоволену гримасу.

Ось уже кілька місяців він приходив до Клубу, не маючи членства. Ніхто не помічав, як він приходив, і ніхто не звертав на нього уваги. Непорушно стояв, руки за спиною, живіт уперед, погасла люлька в роті. Він нікого не тривожив і володів такою цінною для всіх рисою, як уміння слухати. Він міг годинами сидіти з Павлом, Томашем, Імре, Володимиром чи будь-ким іншим із люб’язним, привітним обличчям, не перебиваючи, не ставлячи запитань. Завжди зацікавлено слухав. Тільки похитував головою з незмінним виглядом доброго співчутливого старого. Час до часу набивав чи знову запалював люльку. Від нього можна було почути не більш як «Ох, бідненький», чи «Ваша історія просто неймовірна», чи ще якусь таку банальщину. Мосьє Лоньон виявився не з говірких. Ми дізналися три-чотири деталі, які вихопили десь із контексту: працював у «Електрісіти де Франс», тепер на пенсії, дружина працює сторожем багатоповерхівки, дні довгі, споглядати шахові партії — така собі щоденна розвага. Завжди