Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Але яке чудове виховання в Маріні! — перервала вона. — Одразу видно на прикладі Франка. Мішель іде тим самим шляхом.

— Ти змішуєш усе докупи.

— Знаю я тебе. Треба зрозуміти, пробачити. Так, може, ще похвалиш?

— Я ніколи не бив моїх дітей і сьогодні не почну.

— Я з тобою не згодна!

— Буде так і не інакше.

Вона вийшла з їдальні, грюкнувши дверима. Налякана Жульєтт побігла за нею. Тато сів поруч, поклав руку мені на плече.

— Не тривожся, малий, це все нерви. Їй минеться.

— Мені шкода, я не хотів…

— Не бери до голови, я поруч. Що сталося в ліцеї?

— Математика. Я архінульовий.

— Але раніше в тебе були хороші оцінки.

— Це завдяки Ніколя.

— Дивно. Я думав, що… Та це не страшно. У житті достатньо вміти читати, писати та лічити. Математика, фізика, філософія — то вже другорядне. Ось у мене лише атестат середньої школи. У класі я сидів в останньому ряду. У всьому відставав, крім фіз-ри. І хіба мені знадобився атестат бакалавра чи диплом, щоб стати успішним?

Ми тинялися кварталом близько години. Він тримав мене за плече. Я роками вештався районом туди-сюди, але ніхто мене не помічав. Він же знав усіх і кожного: торговців, консьєржів, перехожих. Він з ними вітався, бажав гарного вечора, усміхався, жартував, балакав, представляв мене як свого другого сина, який вимахав так швидко, що вже і його переріс. Із цим поколінням годі чомусь чудуватися. Він скидався на депутата посеред ринку.

— Маєш якісь новини від Франка?

— Жодної.

— А його подружка, може, вона щось знає?

— Вона більше не його подружка, тату. Вони розійшлися незадовго до його від’їзду.

— Давати про себе вістку за нагоди йому ніщо не заважає.

— Франк не любить писати. Коли він їздив на канікули, навіть листівок не надсилав.

— Там усе інакше, це війна.

Якась подружня пара поцікавилася, коли завершать сантехнічні роботи в їхній ванній кімнаті, бо затримка вже два тижні. Він пояснив їм, що нині все не так, як ми звикли раніше. Грип, робочі хворіють. Він пообіцяв їм зайнятися справою особисто. Вони пішли, невтомно дякуючи.

— Така вже в мене робота, що я не знаю, коли зможу до них когось направити. З часом зможеш закінчити бізнес-школу.

— Ти завжди торочиш, що торгівлі неможливо навчитися.

— Торгівля — це просто; що складно, так це бухоблік, право, податки та інша писанина.

— Ти ж не маєш такої освіти і все одно досяг успіхів. Ти міг би й мене навчити всього, що знаєш.

— Торгівлі й справді не навчишся. Це гра. Не більш ніж гра.

— Не розумію.

— Ти — кіт, а клієнт — миша. Миша — хитрун. Кіт — утілення спокою. І коли вже він хоче проковтнути мишу, то має поставити себе на її місце. Щоб думати як миша. Котові має бути притаманна хороша уява, щоб ухопити мишу. Тобі вибирати: бути котом чи мишею. А уяви в бізнес-школах не вчать. Що скажеш?

— Якщо там немає математики, я не відмовляюсь.

— Чудесно! Повір, на тебе чекає солодке життя. У мене грандіозні плани. Разом ми досягнемо приголомшливого успіху.

Коли я переповів розмову Ігореві, він сказав, що я дурник, ним і залишусь.

— Тато не помиляється, на торгівлі можна добряче нажитися.

— І ти все життя гнутимеш спину за якісь там грошики? Оце твоя мрія?

— А до чого ти хочеш, щоб я взявся? Я нульовий у математиці!

— Я хочу сказати, Мішелю, що найкраща професія на світі — таксист.

Ігор говорив переконливо. Хоча ще троє таксистів з Клубу не поділяли його думки. Хороше заняття, якщо у вас не болить спина. У них був ішіас та зміщені хребці, вони дихали вихлопними газами з ранку до ночі, нервували в заторах, боялися бути зарізаними злочинцями, які поривалися вкрасти їхню виручку, видивлялися полісменів, що завше напоготові виписати штраф.

— Працювати треба вночі. Скнар на вулицях менше. Хазяїн не дихає в потилицю. Почуваєшся вільним. Ніякого трафіку. Ніяких лягавих. А в хуліганів є прибутковіша справа, аніж виловлювання таксистів. Уночі все інакше.

Ігор обжився постійною клієнтурою: опівнічники, власники ресторанів і нічних генделиків чи артисти, яких він розвозив під ранок.

— Люди ночі знають смак життя. То не скупердяї. Часто чайові набагато важливіші за саму оплату поїздки. Уночі можна знайти друзів. Справжніх. Удень люди не мають часу побалакати чи бодай послухати.

Ігор таксував не більше ніж кілька місяців, коли незадовго до півночі підібрав клієнта на вулиці Фальґ’єра та відвіз на авеню Франкліна Д. Рузвельта.

За час поїздки чоловік не зронив жодного слова. Інколи трапляються неговіркі клієнти. Як настав час розплачуватися, чоловік запитав:

— Ви росіянин?

Ігор глянув на нього. Він його раніше не зустрічав. Чоловік був знатної статури, густе волосся, чіткі риси обличчя біглого каторжника. Ігор насторожено ствердно кивнув. Чоловік вів далі російською:

— Звідки ви?

— З Ленінграда.

— А я народився в Арґентині. Але юність провів в Оренбурзі, знаєте такий?

— Це на Уралі?

— Мій батько працював там лікарем. До революції ми перебралися до Франції.

— А я був лікарем у Ленінграді. Мене звуть Ігор.

— Я Жеф.

Ігор та Жозеф Кессель дві години проговорили в машині про колишню батьківщину. Кессель запросив його до себе на скляночку, розмовляли до самого ранку. Російською. Про війну, Париж, музику, Достоєвського, шахи і ще тисячі речей. Наче зналися все життя. Ігор був не просто постійним водієм. Вони часто вечеряли разом. Кессель представляв його як одного з давніх товаришів. Жеф його пригощав, але завше платив точно за лічильником. Друзям чайових не залишають. Не раз Ігор тихенько нагадував, що вже час, і відвозив того додому. Ні, він не був клієнтом. Кесселю єдиному дозволялось сидіти на передньому сидінні. Він підписував книжки для Ігоря російською та часто бував у «Бальто». Мадлен цим так пишалася, що нишком готувала страви лише для нього. Він здружився із більшістю членів Клубу, деякі потім упізнавали себе в його книжках. Коли Віктор Володін уперше його побачив, той грав у шахи з Ігорем. Він і не уявляв, що останній запанібрата із знаменитістю такого рівня. Він відрекомендував себе Кесселю, цокнувши каблуками.

— Граф Віктор Анатолійович Володін, кадет царської гвардії.

У Вікторі вмер комедіант. Кессель сліпо повірив кожному слову, і якби не Ігор, то ще й придбав би «кинджала Распутіна». А як трохи згодом Ігор повідав йому правду, той повірив не одразу, надто вже був Віктор переконливий у своїй ролі розореного аристократа.

5

Що міг робити в Парижі невідомий угорський актор, якого жоден