Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
В перші дні совєтської окупації часто можна було зустріти в місті польських вояків з понурими обличчями. Вони безцільно блукали, наче вівці без пастуха, але в кожному львівському будинку могли знайти тимчасовий сховок і тарілку зупи. З часом вони зникали, намагаючись пробитися до Румунії, але переважно зникали, тому що їх арештовували і відправляли на схід. Біля ніг фігури Матері Божої поклав хтось шаблю і офіцерську шапку. Вони лежали там досить довго. Завойовники їх не рухали.
Я рідко виходив до міста, сидів переважно вдома, щось писав і слухав радіо — італійські, англійські та французькі радіостанції передавали новини польською мовою. Варшава продовжувала боронитися, але вже зрозуміло було, що вона приречена. Провідувала мене лише Ірма. Кілька разів телефонувала Мирося, але я пригадував собі слова Шпака про те, що не варто розбивати її юне серце, і ухилявся від зустрічей. А ще я вагався, чи варто мені тікати на захід. Комісар Обух з кількома поліцейськими вирушили до Румунії, але, як я потім дізнався від Ірми, їх упіймали й арештували.
А першого жовтня прийшли за мною.
Епілог
— Кто на «К»? Вихаді!
Монголоїдна морда примруженими очицями ковзає по камері, в якій збилося до однієї тісної купи тридцять вісім голодних і змарнілих чоловіків, які вже втратили людську подобу. Вони брудні, в синцях і кривавих плямах, вони розбиті і зневірені.
Я знаю, що я на «К», але мовчу, бо вже не раз когось викликали отак і він ніколи назад не повертався. Я опустив голову між зігнені коліна і намагався вимкнутися, щезнути, розчинитися в цій задушливій камері, сповненій розпачу й горя.
— Кто, блядь, на «К»? Щяс начну піздіть!
І тоді вже нема ради. Я підводжуся, тримаючись за стіни, усе моє тіло ламає, корчить, я хитаюся наче п’яний і, важко переступаючи через скулені тіла, плентаюся до виходу, а монгол, на диво, не верещить, як то було завжди, не клене, а спокійно дивиться на мене і не підганяє. А коли я вже на порозі, відступає назад, даючи мені дорогу, і каже якимсь потойбічним тихим голосом:
— На дапрос.
Я знаю, куди повинен іти, і йду, але цього разу йду без поспіху, ніхто мене не штовхає в спину. Монгол і ще двоє охоронців тюпають за мною ззаду, монгол починає насвистувати, але я не можу вгадати мелодію, та й на дідька вона мені здалася.
— Стаять! — командує монгол.— Ліцом к стєнє!
Я знаю, що це означає: то ведуть когось із допиту, а ми не повинні бачити одне одного, хоча й так знаємо всіх своїх, бо ґрипси[86] і перестукування мандрують від келії до келії. Але дивитися в очі при зустрічі в коридорі не маємо права. Та я, мовби відчувши якусь дивну ледь вловиму зміну в поведінці монгола і в ставленні до мене, повертаю трішки голову і скоса бачу, що ведуть Обуха: в одній руці невеликий полотняний мішечок, через другу руку перекинута маринарка, голова побита, на скроні запеклася кров, сорочка розірвана до пупа. Його голова опущена, але очі бачать мене, і я помічаю на його запечених вустах гіркий усміх. Куди його ведуть? Якщо «с вєщамі на виход», то хіба на етап, повезуть кудись у туманну далину, куди вже повезли польських офіцерів, поліцейських, суддів, прокурорів та не оминули й адвокатів, а відтак взялися й за українську інтелігенцію, бо інтелігенція завойовників гнітить, її треба знищити найперше. Обух мене минає, і я чую від монгола:
— Нє абарачіватся! Впєрьод!
Двері відчиняються одні за другими, одні за другими, аж поки я не опиняюся в коридорі, який веде до кабінету слідчого. Таких кабінетів тут більше, але цей кабінет найголовніший, бо це кабінет начальника в’язниці. Сюди викликають, коли вже все, крапка, коли оголошують смертний вирок або звільняють. Останнє малоймовірне.
Монгол делікатно стукає в двері, звідти лунає «Вхаді!», монгол відчиняє переді мною двері і легенько штовхає. Я опиняюся в кабінеті, де за столом окрім начальника в’язниці сидить незнайомий мені полковник. Перед ними на столі парує самовар, якого щойно, певно, зняли з маленької грубки. За спиною у них два портрети: на меншому зображений Лєнін, на більшому — Сталін. В обох добрі, лагідні очі.
Монгол рапортує, що привів саме мене, а не когось іншого. Начальник киває йому на двері. Монгол зникає. В кутку збоку я бачу поламане крісло, на ньому сліди крові. Цим кріслом, мабуть, лупцювали Обуха.
Начальник піднімається і каже:
— Ну, ви уж тут бєз мєня.— І виходить.
Полковник наливає з самовара гербату і каже українською:
— Сідайте до столу. Напийтеся чаю. Зараз принесуть бутерброди.
Я не вірю своїм вухам, сідаю до столу, беру тремтячими руками горнятко і притуляю до вуст, гербата обпікає мене, але я цмулю її з неймовірною розкішшю, не розуміючи, що це може означати.
За хвилю заходить жінка у військовій формі, ставить на стіл тацю з канапками — на свіжих чорних скибках красуються плястерки сала, ковбаси, шинки, прикрашені кільцями цибулі. Що тут відбувається? Але ні, вголос я нічого не промовляю. Полковник терпляче чекає, поки я прожую третю канапку і зап’ю гербатою. Наливає знову і каже:
— Я розумію, ви здивовані. Але зараз я вам все поясню. Ми просто потребуємо вашої допомоги.
Він піднімає з підлоги течку, що стояла біля його ніг, витягує з неї товсту сіру папку і кладе на столі перед собою. Я впізнаю цю папку. Там зібрані матеріяли про маніяка, якого ми називали Цинамоновим душієм. Чому він зацікавив нову владу?
— Я бачу, ви упізнали цю папку,— промовив полковник.— Вам здавалося, що ви його упіймали? Ні. Ви впіймали не того. Бо він об’явився знову.
Я здригнувся від несподіваної новини.
— Знову? Коли?
— Учора. Шостого жовтня.
— Дайте вгадаю — вона мала ім’я на «І»?
— Так. На цей день припадають іменини Іраїди. Я читав усі поліцейські висновки стосовно цієї справи. Тепер, мабуть, варто чекати замах на жінку, чиє ім’я буде на «Н», а пізніше — на «А». Однак невідомо, чи він на цьому зупиниться.
— Ким була жертва?
— Цього разу не повія і не танцівниця… Цього разу дівчина, яка служила у нас.
— А що з очима?
— Очі він вибрав.
— А чиї вставив?
Полковник подивився на мене, примружившись.
— А як ви гадаєте?
— Невже Сабіни?
— Так, Сабіни. Її очі, що зберігалися в комендатурі в слоїку, залиті спиртом, були викрадені. Метод і стиль той самий. Пригадуєте?
Метод і стиль… метод і стиль… Звісно, як же його забути… Але чого вони хочуть від мене?
— Ми хочемо вам запропонувати співпрацю. Оскільки ви вже маєте досвід в розслідуванні подібних убивств, начальство вирішило залучити вас і тут. Так би мовити, в нових умовах…— Він помовчав, стежачи за моєю реакцією, а тоді виклав на стіл світлини останньої жертви маніяка.— Пізнаєте?
Авжеж… пізнаю. Це вона приходила разом зі ще двома арештовувати мене. Типова скуласта москалина, тільки замість її маленьких очей зяяли великі очі Сабіни. І це вона порпалася в моїх паперах, в шухлядах і на всі мої запитання реагувала мовчанкою. Метод і стиль не змінився — я її знав.
Я підняв очі і запитав:
— А комісар
