Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Але ви йому й далі не вірили? — запитав я.

— Не вірили. Зеньо звелів йому встати і йти до машини. Ігнац підвівся, зробив кілька кроків. Ми йшли за ним. Раптом він розвернувся і різким рухом вдарив Зеня долонею по горлу.

— Йо, ребром…— зітхнув Зеньо, торкаючись горла.— Мені ще й досі болить.

— Зеньо втратив рівновагу,— продовжила Рося.— Другим ударом Ігнац вибив йому пістолет з руки. Удар був такий сильний, що пістолет відлетів на другий кінець вітальні. І впав просто мені до ніг. Деккер кинувся за ним, але я встигла раніше. Машинально, не цілячись, вистрілила. Хотіла лише його налякати.— У неї тряслись руки.— Цілила понад голову… Не знаю, як так вийшло…

— А з якої позиції ви стріляли? — запитав я.— Стоячи?

— Ні. Я стріляла ледь не від самої підлоги. Інакше б не встигла. Він летів на мене. Я гарячково вхопила і натиснула цинґель. Куля вцілила в шию.

Я кивнув:

— Так, з такої позиції стріляти складно.

Зависла тиша. Кисіль встав, узяв з бару віскі і налив собі та мені.

— Це не вкладається мені в голові…— промовив, коли ми випили.— Аби моя донька… Хто б подумав… Але, зрештою, то був справді негідник.

— Погоджуюсь,— сказав я.— Тільки він не винен у смерті Коса і вашої доньки.

— Як?! — скрикнула Рося.

— А так, що убив їх той самий душій, за яким ми полювали і нарешті упіймали. Він не застрелив Камілу, а задушив. Застрелив лише Коса. Деккер казав вам правду.

— Господи! — Рося захлипала і сховала обличчя в долонях.

— О-о! — застогнав Кисіль.— Краще б я того не чув.

Я вирішив, що свою місію виконав, попрощався і ви­йшов. Біля брами мене наздогнала Рося.

— Ти зневажаєш мене, так? — запитала зі сльозами на очах.

— Звідки ти це взяла? Якщо все виглядало так, як ти описала, то був самозахист. І повір, мені не шкода Деккера,— заспокоював я її.

— Справді? — Вона усміхнулася.— Ти так думаєш?

— Я б тобі показав, як я думаю, але нас можуть побачити з вікон.

— А що би ти зробив?

— Дав би кляпса по твоїй чудовій дупці.

Вона розсміялася і витерла сльози.

— А я не проти, щоб ти мені дав кляпса.

Розділ дев’ятнадцятий

Окупація

Бомбардування Львова не припинялося, майже щодня на обрії з’являлися цілі ескадри літаків, а на кожному виднівся німецький гакенкройц[84]. Бомби впали на Городоцьку, Сапіги, на летовище у Скнилові, сотні вбитих, безліч поранених на Короткій і біля костелу святої Єлисавети. Львів незабаром залили цілі маси втікачів з Польщі. Це були з вигляду не бідні люди. Вони втікали автами, автобусами, потягами, а то й звичайними підводами, всі були дуже задихані і перестрашені. Шлях їхній лежав на Румунію. Але хто не був достатньо заможний, той залишався у Львові.

Бомбардування охолодили воєнний запал, і польські старшини, відбуваючи на фронт, уже не прощалися бадьорими окликами «До побачення в Берліні!».

Польська влада знайшла крайніх у поразках на фронті. Ними виявилися українці. Арешти, які почалися ще перед війною, продовжилися, сотні безпідставно звинувачених у зраді помандрували до концтабору в Березі Картузькій.

Свіжі газети повідомили про пленарне засідання сейму і проголошення військового стану. Злочини, які ра­ніше каралися до п’яти років ув’язнення, тепер каратимуться десятьма і п’ятнадцятьма роками. А ті, що каралися ув’язненням понад п’ять років, будуть каратися смертю. Вироки смерті повинні виконуватися протягом двадцяти чотирьох годин.

Пополудні дванадцятого вересня німецькі моторизовані стежі зупинились на Богданівці, Левандівці й Сиґнівці і стали обстрілювати місто з легких гармат. Місто було оточене з трьох сторін тісним перснем, так що польське військо могло відступати лише на схід — на Винники й Підберізці. Але за кілька днів німці підійшли і зі сходу. Ми опинилися в повній облозі.

Продовжувала видаватися лише одна газета «Діло», але з 12 вересня вона вже не виходила поза міські рогачки. За кілька годин перед тим, як червона армія перейшла Збруч і Буг, поліція влаштувала погром «Діла». Ополудні в неділю 17 вересня я зустрів на ринку редактора «Діла» Івана Німчука[85]. Мав знервований і змучений вигляд. Те, що він повідомив, не вкладалося в рамці здорового глузду. Цієї ночі до будинку «Просвіти» увірвалося біля сотні поліцаїв та агентів під проводом військового поручника.

— Вони вирішили перешукати ввесь дім, бо нібито з його вікон стріляють до польських вояків, а в підвалах ховаються якісь підозрілі елементи,— розповідав він.— Але тими «підозрілими елементами» були молоді хлопці, українські політичні в’язні, яких випустили з в’язниць і вони шукали захисту перед бомбами в наших підвалах. Поліцаї порозбивали шафи та бюрка в «Ділі» й «Просвіті», порозкидали й потоптали рукописи, поламали машини до писання, в друкарні повисипали на підлогу всі черенки і змішали ногами та понищили лінотипи. В бібліотеці «Просвіти» подерли масу книжок і поперевертали всі шафи так, що до тих кімнат годі було приступити. А ще знищили вже готовий склад «Діла» з сьогоднішньою датою. Вандали… вандали… А що з вашим редактором Іваном Витвицьким? Вже відомо, за що його арештували?

— Якби ж то тільки арештували! — зітхнув я.— Вони його розстріляли без суду на узбіччях львівської Цитаделі. Ветерана УГА, який завше виявляв себе як ворог німецького нацизму, насміхався з Гітлера… Розстріляли за нібито симпатії до німців. Нема слів… вони просто з паніки подуріли.

— І що ваші тепер?

— Та ніц. Видавничий концерн закрився. Всі розбіг­лися.

— Але поляки ще намагаються склеїти розбитий дзбанок,— сказав він і простягнув мені «Wiek Nowy» з підкресленими рядками: «Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-жид, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога… Німці витрачають багато зусиль, намагаючись зіткнути в бою два братні народи — українців і поляків. Застерігаємо вас, українці, перед новими підступами тевтонів, одвічних ворогів слов’янського племені. Щоденно разом з бомбами, що сіють смерть і руїни, розкидають вони листівки, якими підбурюють вас проти польської армії. Українці! Німці бомбардують і грабують наші і ваші села. Вбивають наших і ваших жінок та дітей, нищать церкви і костели. Помстімося разом за наші спільні кривди, борімося пліч-о-пліч».

— І що воно варте? — відказав я.— Вони нас не покликали до війська. Все, що ми можемо, то хіба зводити барикади. Але барикади проти панцерників нічого не варті.

Ми потиснули одне одному руки і розійшлися в різні боки. Але тільки для того, щоб за два тижні зійтися в одній камері.

20 вересня з’явився німецький ультиматум до оборони міста з вимогою піддатися, інакше Львів буде знищений. Водночас дозволено було цивільним особам вийти поза лінію німецького фронту двома вулицями — Жовківською і Личаківською до п’ятої пополудні. Тисячі львів’ян вирушили з клунками й малими дітьми в обидва напрямки, але ті, що вибралися за Личаківську рогачку, вже у Винниках зустрілися з большевицькими танковими стежами і повернулися до Львова.

Над містом літали совєтські літаки й розкидали летючки українською мовою. Несподівано на будинках з’явилися червоні прапори. Це сторожі кам’яниць повіддирали з польських прапорів білу