Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

час переписав чи запам’ятав ті адреси, а відтак самотужки відшукав віллу Деккера і встановив за нею спостереження.— І тут я вирішив схитрувати.— Ви ж бо і його найняли шукати свого колишнього зятя. От він і повідомив вас, що знайшов віллу і назвав її адресу. З цього місця продовжуйте ви.

Кисіль стенув плечима:

— Тут нема що продовжувати. Так, я найняв і його. Коли він повідомив, що знайшов віллу, я доручив продовжувати стеження. Вказівок вбивати нікому не давав.

— Хто ще міг чути вашу зі Шпаком розмову?

— Куди ви хилите? — обурився Кисіль.— Підозрюєте когось із моєї родини?

— Це не проста підозра. Буду вдячний, коли закличете Мирославу і Зеня.

— Пане Марку, а ви не забагато на себе берете? Ви ж не поліцейський. І я не зобов’язаний вас слухати.

— Звісно, можете не слухати. Але я подумав, що така неформальна розмова буде для вас вигідніша, аніж допит у комендатурі. Бо я дію згідно вказівок комісара поліції.

— Що мені ваш комісар? Зараз наберу інспектора! — Він потягнувся до телефону.

— Не наберете. Він вирушив на фронт,— зупинив я його.— Тепер за головного комісар Обух.

— Шляк! — Йому не подобалося, що його загнали в кут. Але, розміркувавши, мабуть, визнав, що краще ма­ти справу зі мною, і, знявши слухавку, наказав Зеньові привести Росю. Потім закурив і запитав: — Що в тому записникові?

— Зараз почуєте.

За хвилину увійшли Рося і Зеньо. Кисіль запропонував їм сісти навпроти і сказав:

— Марко має свою версію загибелі Деккера і забажав, аби й ви її вислухали.

Я помітив, як Зеньо засовгався, а Рося злегка зблідла і закусила верхню губу, вдаючи, що її це не дуже цікавить.

— Поліція має кулю і гільзу від пістолета «Зауер 38H»,— почав я.— А також має записник Шпака, який фактично став свідком убивства Деккера. З його нотаток випливає, що коли він у середу підгледів у мене адреси вілл, то почав розшуки самотужки. Він не знав, як виглядає вілла, і йому довелося стежити відразу за трьома. Це зайняло більше часу. В п’ятницю надвечір він повідомив пана Кисіля, що нарешті знайшов віллу Деккера, назвав адресу і отримав завдання стежити далі. Але цю розмову почув ще хтось. Того ж вечора о 20:10 до вілли під’їхало авто, з якого вийшло двоє осіб. Вони підійшли до дверей і постукали. Господар запитав, хто там, і, почувши знайомий голос, відчинив двері. А тепер скажіть мені: чий знайомий голос міг не викликати в Деккера жодної перестороги? — Всі мовчали. Я про­дов­жив: — Голос, безперечно, належав Мирославі. А пістолет — Зеньові.

Рука Зеня поповзла за спину, я вихопив «люґера» і наставив на нього. Він поклав руку на коліно і завмер. Рося зблідла ще більше.

— Що ви таке кажете? — дивувався Кисіль.— Ви підозрюєте Мирославу і Зеня у вбивстві?

— Не підозрюю, а твердо знаю. Мирослава того вечора понад дві години примірювала сукню. Її ніхто не бачив. Зате Шпак їх упізнав і зафіксував цей факт у записнику.— Я нахабно брехав, але не відчував сумнівів у своїй правоті. І щоб швидше схилити їх до зізнання, додав: — Відразу скажу, що це вам нічим не загрожує. Ми дійшли висновку разом з комісаром та інспектором, що загибель негідника в час війни — не така вже й трагедія. А отже, ніхто покараний не буде. Мене лише цікавить одне: за що? За що було вбито Деккера?

Рося і Зеньо мовчали. Озвався Кисіль.

— Курва… хто з вас підслухав мою розмову зі Шпаком? Га? Ти? — звернувся він до Зеня. Той кивнув і опустив голову.— А далі що? Розповів Мирославі? Так? — Той знову кивнув.— А ти чого мовчиш? — Це вже до Росі.— Як було далі?

Рося підвела голову, зиркнула на мене похмурим поглядом і промовила:

— Так і було, тату. Я знала, що ти будеш тягнути і ніколи його не вб’єш.

— А на якого дідька його вбивати? — запитав Ки­сіль.— Він мені був потрібен живим. У мене свої були плани. Я хотів при його допомозі схопити за яйця Зяблова. Нам би це дуже згодилося в такий непевний час.

— На якого дідька вбивати? — Голос Росі зірвався.— Ти не знаєш? Все ще не знаєш? То я тобі скажу: він убив і спалив твою доньку!

— Як? — не втримався я, щоб не втрутитися в цей милий родинний диспут.— Адже то зробили люди Зяблова.

— Я теж так спочатку думала. Але коли ми побували в його будинку на Східній, я знайшла…— Тут вона підвелася, підійшла до шафи з книжками, витягла невелику плескату папочку та простягнула мені.

Я погортав її і зрозумів, що то і є та сама папка, про яку оповідав професор, папка, яку Наталія знайшла у валізі і віддала Деккерові і яку так хотілося б знайти Зяб­лову.

— Ваш план взяти Зяблова за яйця ще може мати успіх,— промовив я і передав папку Киселеві.

Він з ентузіязмом став гортати аркуші, і на очах його обличчя розпромінювалося. Розпромінилося і обличчя Росі, а Зеня врешті попустило.

— Курди молі! — скрикнув Кисіль.— І ця папка лежала отут перед моїми очима?

Я сховав «люґера» і запитав:

— І де ти…— тут я миттєво поправився,— де ви знайшли цю папку? Поліція, яка робила обшук перед нами, її не виявила.

Але Кисіль встиг помітити мою обмовку і з підозрою зиркнув на мене, потім на Миросю, але знову занурився в папку.

— Коли Каміла віддалася за Деккера,— відповіла Рося,— тато подарував їм такі самі меблі для спальні, які були в нашій з Камілою. Це її дуже зворушило. В нашій шафі ми мали тайник. За овальним дзеркалом. Воно було доволі грубе і прилягало до дверцят лише своїми краями, а посередині мало широкий жолобок. Кріпилося шрубами. Якщо шруби злегка ослабити, то можна у щілину за дзеркалом що-небудь сховати. Ми там ховали наші потаємні щоденники. Аби мама не побачила.— Кисіль підвів голову і став слухати.— У спальні Каміли і Деккера була така сама шафа і таке саме дзеркало. Колись Каміла розповіла про неї чоловікові. І коли я порпалася в шафі, то вирішила перевірити ті шруби. Я їх розкрутила і виявила за дзеркалом папку. Кинула її між Камілині речі й забрала з собою. Я тоді ще не знала, що там. Просто забрала і все. А коли побачила, то зрозуміла, що добровільно Альберт ніколи б такої папки нікому не віддав. А це означає одне — його вбив той, хто здобув цю папку. Потім Зеньо підслухав адресу вілли, і ми в п’ятницю поїхали. Я по­стукала. Деккер запитав, хто там. Я назвала себе і сказала, що в мене є для нього важлива новина. Він здивувався, як я його знайшла. Я відповіла, що йому варто вислухати мене, інакше він у небезпеці. Тоді він відчинив, Зеньо його збив з ніг і поволік у вітальню. Він лежав, Зеньо стояв над ним з націленим пістолетом. Я розповіла йому про свою знахідку і звинуватила у вбивстві сестри. Однак він все заперечував. Казав, що ту папку йому передала Наталія… Дівчина, яка вдавала Камілу. Що ніби вона знайшла її в помешканні на Чарнецького. Зеньо вдарив його раз, другий… Я сказала, що ми його вбивати не будемо. Що повеземо його до мого тата, але він мусить нам усе розповісти. Він сказав: «Яка різниця, хто мене вб’є?» — «Ні,— відповіла я.— Він вас не вб’є. Я його знаю. Він вас використає». Тоді він розповів, що Наталія за його завданням