Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Перегодом вона додала:

— Акселю, а де добродій Едвін? Я не бачу його.

Озирнувшись у напівтемряві, Аксель помітив неподалік сера Ґавейна, який чорним силуетом височів на тлі світанкового неба: лицар переводив подих, схиливши голову, а для рівноваги сперся рукою на стовбур дерева. Та хлопчика ніде не було видно.

— Він щойно був у нас за спиною, — сказав Аксель. — Я навіть чув, як він вигукнув, коли ми вийшли на свіже повітря.

— Я бачив, як він побіг уперед, — не озираючись, сказав сер Ґавейн, усе ще важко дихаючи. — Наші літа беруть своє, а йому — на відміну від нас — не потрібно прихилятися до дубів, аби віддихатися. Гадаю, хлопець поспішає повернутися до монастиря, щоб урятувати пана Вістана.

— І ви навіть не подумали затримати його, сер? Він-бо поспішає назустріч смертельній небезпеці, а пана Вістана дотепер уже схопили чи й убили.

— Що ви хотіли, щоби я вдіяв, пане? Я зробив усе, що міг. Заховався в місці, де не було і ковтка свіжого повітря. Переміг чудовисько, яке до того проковтнуло безліч відважних чоловіків. І ось, коли все нарешті скінчилося, хлопчик одразу ж утікає назад до монастиря! Чи я мав кинутися за ним навздогін у цих важких обладунках і з мечем при боці? Я виснажився. Украй виснажився. У чому тепер полягає мій обов’язок? Мені потрібно зупинитися й усе обміркувати. Який наказ віддав би мені Артур?

— Чи правильно ми зрозуміли, сер Ґавейн, — запитала Беатрис, — що це ви перший прийшли до абата і розповіли йому, що добродій Вістан — насправді воїн-сакс зі сходу?

— Пані, ну навіщо знову до цього повертатися? Хіба я не вивів вас у безпечне місце? На скільки черепів наступили наші ноги, перш ніж ми вибралися на цей солодкий світанок? На незліченну кількість! Не потрібно дивитись униз: вони тріщали при кожному кроці. Скільки їх там, мертвих, га, пане? Сто? Тисяча? Ви рахували, добродію Акселю? Чи вас там не було, пане? — Лицар усе ще скидався на невиразний силует біля дерева, і його слова іноді було складно розібрати через пташок, які вже почали виводити свої світанкові пісні.

— Хай там яка передісторія цієї ночі, — сказав Аксель, — ми щиро вдячні вам, сер Ґавейн. Очевидним є те, що ви не розгубили ні своєї майстерності, ні відваги. Однак і я маю до вас запитання...

— Пошкодуйте мене, пане, досить! Як я, по-вашому, мав ганятися за прудким юнаком цими лісистими схилами? Я видихався, пане, а не просто задихався.

— Сер Ґавейн, ми з вами не були колись товаришами?

— Пошкодуйте мене, пане! Сьогодні я виконав свій обов’язок. Хіба цього замало? Зараз я мушу йти відшукати свого бідолашного Горація. Його я прив’язав до гілки, щоби він не блукав лісом, але що, коли на нього натрапить вовк чи ведмідь?

— Моє минуле огорнула густа імла, — сказав Аксель. — Але віднедавна я пригадую якесь завдання — дуже важливе, — яке мені колись доручили. Може, то був закон — великий закон, — аби наблизити всіх людей до Господа? Ваша присутність, сер Ґавейн, і ваші розмови про Артура розбурхують думки, які давно стерлися з моєї пам’яті.

— Мій бідний Горацій, пане, так не любить бувати в лісі ночами. Досить ухнути сові чи гавкнути лисиці — й він уже лякається до смерті, хоча під градом стріл він і не здригнеться. Я негайно йду до нього, і дозвольте мені попередити вас, добрі люди: не варто затримуватися тут надовго. Забудьте про тих молодих саксів: і про одного, і про другого. Подумайте натомість про свого рідного сина, котрий чекає на вас у своєму селі. Якнайшвидше рушайте в путь, кажу вам, — ви ж бо тепер не маєте ні ковдр, ані харчу. Річка — близько, і вона швидко тече на схід. Перекиньтеся добрим словом із господарем баржі — й переправу вниз за течією вам буде гарантовано. Та не баріться тут, бо хтозна, коли сюди прийдуть солдати. Нехай вас Бог береже, друзі мої!

З шарудінням і глухим постукуванням силует сера Ґавейна зник у темному листі. Через якийсь час Беатрис сказала:

— Акселю, ми з ним не попрощались, і мені через це незатишно. Та він дуже дивно нас покинув, до того ж і досить несподівано.

— Мені теж так здалося, принцесо. Та, напевно, він дав нам мудру пораду. Нам варто якнайшвидше вирушити в дорогу до нашого сина і забути про своїх нещодавніх супутників. Я тривожуся за бідолашного пана Едвіна, та якщо він побіг назад до монастиря, то чим ми можемо йому зарадити?

— Відпочиньмо ще хвилинку, Акселю. Незабаром ми вирушимо в путь — лише ми двоє, — і нам не завадило би знайти баржу, щоби пришвидшити подорож. Син, певно, хвилюється, чому ми так забарилися.

Розділ восьмий

Молодий чернець був худим, хворобливим на вигляд піктом[6], котрий добре розмовляв Едвіновою мовою. Безперечно, йому було приємно опинитись у товаристві майже однолітка, й упродовж першого етапу дороги у світанкових туманах він безперестанку говорив. Але, відколи вони опинилися посеред дерев, молодий чернець замовкнув, і Едвін задумався, чи він, бува, чимось не образив свого провідника. Та найімовірніше, чернець просто боявся привернути увагу того, що на них чигало в тих лісах: крізь приємні пташині співи пробивалося дивне шипіння та шепотіння. Коли Едвін запитав знову — радше для того, щоби перервати мовчанку, ніж аби знову почути обнадійливі слова: «Отже, рани мого брата не смертельні?» — відповідь була стисла і майже груба: «Отець Джонас сказав, що ні. Йому ліпше знати».

Значить, Вістан не міг бути аж надто сильно поранений. А справді, зовсім нещодавно йому, напевно, довелося подолати той самий шлях схилом униз, та ще й затемна. Чи йшов він, важко спираючись на руку провідника? Чи йому вдалось осідлати кобилу, а хтось із ченців, може, міцно тримав її за вуздечку?

«Відведи цього хлопчину в дім бондаря. І пильнуй, аби ніхто не помітив, як ви виходите з монастиря», — якщо вірити молодому ченцеві, такі були вказівки, що їх йому дав отець Джонас. Отже, Едвін незабаром знову зустрінеться з воїном, але на який прийом йому чекати? Він підвів Вістана в першому ж випробуванні. Замість того, щоби при початкових звуках бою поспішити йому на допомогу, Едвін побіг у довгий тунель. Але матері