Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Принаймні, вибравшись назовні в ранкову прохолоду, він зробив усе, що міг. Він пробіг майже цілу дорогу нагору назад до монастиря, сповільнюючись лише на найкрутіших ділянках схилу. Коли продирався крізь ліс, йому іноді здавалося, що він заблукав, але згодом ліс порідшав і на тлі блідого неба проступив силует монастиря. Тож він продовжив підніматися догори, поки опинився перед головними воротами, задиханий і з болем у ногах.

Дверцята поруч із головними ворітьми виявилися незамкненими, і йому вдалося зібрати сили й дуже обачно прокрастись усередину. Він помітив дим, іще коли тільки наближався до монастиря, та зараз йому залоскотало у грудях і було важко стримуватися, щоби голосно не закашляти. Тепер йому стало цілковито зрозуміло, що штовхати візок зі сіном уже надто пізно, й він відчув, як усередині в ньому розчахнулася бездонна порожнеча. Та він зміг тимчасово відігнати це відчуття і рушив далі.

Якийсь час він не натрапляв ані на ченців, ані на солдатів. Але, проходячи вздовж стіни — з опущеною головою, щоби його не помітили з якогось далекого вікна, — він побачив унизу солдатських коней, які збилися докупи в маленькому дворику біля головних воріт. Оточені зусібіч високими стінами, тварини, все ще осідлані, стривожено ходили колами, хоча місця, щоби це робити, не зіштовхуючись між собою, вони майже не мали. Потому, коли він підійшов до чернечих келій, звідки інший хлопець його віку міг би стрімголов кинутися на головний внутрішній дворик, йому вистачило розважливості пригадати розташування будівель і рушити в обхід, використовуючи, наскільки те було можливо, обхідні шляхи, які він іще пам’ятав. Навіть діставшись до місця призначення, він заховався за кам’яною колоною, щоб обережно роззирнутися навсібіч.

Головний внутрішній дворик було важко впізнати. Три силуети в рясах утомлено підмітали долівку, а поки він спостерігав, до них приєднався і четвертий, із відром. Виливши воду на бруківку, він розлякав декількох ворон, які причаїлися неподалік. Місцями двір було присипано сіном та піском, і хлопчиків погляд зупинився на кількох тілах, прикритих мішковиною, — Едвін здогадався, що то — трупи. Над двориком височіла стара кам’яна вежа, де, як було йому відомо, тримав оборону Вістан, але й вона змінилась: у багатьох місцях вежа обвуглилась і почорніла, особливо навколо аркового входу та вузьких вікон. Едвінові здалося, що вежа наче зменшилася. Витягнувши шию, він виглянув із-за колони, щоби розгледіти, чи калюжі навколо прикритих тіл були повні крові чи води, і тоді йому в плечі вп’ялися чиїсь кістляві пальці.

Едвін різко озирнувся і зустрівся поглядом із отцем Нініаном, ченцем-мовчуном. Едвін не закричав, але, вказуючи рукою на трупи, тихо запитав: «Пан Вістан, мій брат-сакс, він там?»

Мовчазний чернець, здавалося, зрозумів запитання, і заперечно похитав головою. Та, навіть коли Нініан підніс пальця до вуст уже добре знайомим хлопцеві жестом, він і далі не відводив од Едвіна застережного погляду. А потому, нишком роззирнувшись довкола, Нініан потягнув хлопця геть із внутрішнього дворика.

— Воїне, а хіба ми можемо знати достеменно, — запитував він Вістана напередодні, — що солдати сюди прийдуть? Хто їм скаже, що ми тут? Ченці ж повірили, що ми лише прості пастухи.

— Хтозна, хлопче. Може, нас залишать у спокої. Та мені здається, що є людина, котра може виказати нашу присутність тут, і не виключено, що славний Бреннус уже віддає потрібний наказ. Перевіряй якнайліпше, мій юний друже. Брити часто розділяють копицю зсередини дерев’яними дошками. Нам потрібно, щоби тут було саме лише сіно — до самого дна.

Вони з Вістаном були у клуні за старою вежею. На якийсь час припинивши рубати дрова, воїн раптом вирішив якнайшвидше навантажити сіном розхитаний віз, який лежав у глибині повітки. Коли вони почали працювати, то Едвін мав час від часу вилізати на копиці й проштрикувати їх довгою палкою. Воїн уважно спостерігав ізнизу, іноді змушуючи хлопця пройтися певною секцією копиці ще раз, а в деяких місцях — якнайглибше запхати всередину ногу.

— Святі отці часто грішать тим, що витають десь у хмарах, — пояснив Вістан. — Вони могли легко забути в сіні піку чи вила. Якщо так, то ми зробимо добру справу, діставши їх звідти, бо з інструментами тут сутужно.

Хоча до того часу воїн жодного разу не натякнув, навіщо їм те сіно, Едвін одразу зрозумів, що воно якось пов’язано зі сутичкою, яка на них чекає, і тому, коли копиці сіна дедалі наростали, він запитав про солдатів.

— Хто ж нас зрадить, воїне? Ченці нічого не підозрюють. Вони такі заклопотані своїми святими сварками, що навіть не дивляться в наш бік.

— Може, так воно і є, хлопче. Ну ж бо, там теж перевір. Отам!

— Чи може таке бути, воїне, що нас зрадить це літнє подружжя? Вони для цього точно надто дурні та чесні.

— Хоч вони і брити, проте я не боюся, що вони можуть нас зрадити. Але ти помиляєшся, вважаючи їх дурними, хлопче. Пан Аксель, до прикладу, — напрочуд глибокодумна людина.

— Воїне, чому ми йдемо разом із ними? Вони затримують нас на кожному повороті.

— Затримують — це правда, і ми незабаром підемо різними дорогами. Та сьогодні вранці, коли ми вирушили в путь, мені дуже захотілося побути в товаристві пана Акселя. І, можливо, ще не раз захочеться. Як я вже казав, він є глибокодумною людиною. Нам із ним залишилося ще дещо обговорити. Але зараз зосередьмося на справі, яку робимо. Потрібно надійно та рівномірно завантажити віз. Самим лише чистим сіном. Жодних деревинок чи залізяччя! Бачиш, хлопче, як я на тебе покладаюсь?

Однак Едвін його підвів. Як він міг так довго проспати? Він зробив помилку; що взагалі ліг. Потрібно було просто сісти в кутку і ледь-ледь подрімувати — так, як умів робити Вістан, — аби при найменших звуках скочити на рівні ноги. Натомість він, як мала дитина, випив чашку молока, що її дала йому та літня пані, й заснув важким сном у своєму кутку кімнати.

Чи бачив він сни, в яких його кликала справжня мати? Імовірно, що так, і саме тому він так довго й проспав. І чому, коли той кульгавий чернець почав його трусити, щоби розбудити, він, замість кинутися до воїна, спустився за рештою в той довгий і дивний тунель, так наче й зовсім не виринав