Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Ходімо слідом за ним, принцесо. Сер Ґавейн! Ми вдячні вам за турботу. Будь ласка, відведіть нас у безпечне місце, і сподіваймося, що чудовисько задрімало чи блукає собі деінде.

— Боюся, що аж так нам не пощастить. Але рушаймо, друзі мої! Ми відважно йтимемо вперед. — Старий лицар повільно підвівся і простягнув руку, в якій горіла свічка. — Добродію Акселю, може, ви понесете цю свічку, бо мені потрібні дві руки, щоби тримати меча напоготові.

Вони пішли тунелем: сер Ґавейн попереду, потім Аксель зі свічкою, далі Беатрис, яка тримала його за руку ззаду, й останнім ішов Едвін. Не було іншого вибору, ніж їм усім іти однією колоною, бо прохід залишався вузьким, а стеля, з якої звисали мох і жорстке коріння, дедалі нижчала, аж поки навіть Беатрис довелося пригнути голову. Аксель щосили намагався тримати свічку високо, та вітер у тунелі тепер дув сильніше, ніж до того, і йому часто доводилося опускати її, прикриваючи полум’я рукою. Проте сер Гавейн не скаржився, і його силует, який постійно був перед їхніми очима — силует із піднятим мечем на плечі, — здавався незмінним. І раптом Беатрис зойкнула і потягнула Акселя за руку.

— Що трапилося, принцесо?

— Ох, Акселю, зупинися! Я на щось наступила, а ти надто швидко відвів свічку.

— І що, принцесо? Нам потрібно квапитись.

— Акселю, мені здалося, що це — дитина! Моя нога до неї доторкнулась, і я встигла її побачити, перш ніж зникло світло від свічки. Ох, я думаю, що це маленька дитина, котра вже давно померла!

— Ну, принцесо, не тривожся так. Де, кажеш, ти її бачила?

— Друзі, ходіть, — погукав сер Гавейн із темряви. — У цьому місці багато такого, чого найкраще не бачити.

Здавалося, Беатрис не чула лицаревих слів.

— Отам, Акселю. Піднеси вогонь сюди. Нижче, Акселю, посвіти сюди, хоча мені й страшно знову побачити це нещасне личко!

Попри власну пораду, сер Гавейн повернувся назад, і тепер Едвін також стояв поруч із Беатрис. Аксель нахилився і поводив свічкою туди-сюди, освітивши вологу землю, коріння дерев і каміння. Потому полум’я вихопило великого кажана, який лежав на спині, наче мирно спав, із розправленими на боки крилами. Шерсть його на вигляд була мокра та липка. Кажан мав лису свинячу морду, а в порожнинах розправлених крил утворилися маленькі калюжі. Можна було і справді подумати, що кажан спить, якби не те, що було видно на його тулубі спереду. Аксель підніс свічку ще ближче, й усі побачили круглу дірку, яка починалася просто під грудиною і доходила аж до живота, захопивши з обох боків частини ребер. Рана була навдивовижу чиста, мовби хтось відкусив шматок соковитого яблука.

— Що могло це зробити? — запитав Аксель.

Напевно, він занадто швидко відвів свічку, бо тієї миті полум’я згасло.

— Не хвилюйтеся, друзі, — сказав сер Ґавейн. — Я зараз знову дістану трут.

— Хіба я не казала, Акселю? — затягнула Беатрис, мало не плачучи. — Я зрозуміла, що це — немовля, варто було моїй нозі до нього торкнутися.

— Що ти таке кажеш, принцесо? Це не немовля. Що ти таке кажеш?

— Що ж могло статися з цією бідолашною дитиною? А з її батьками?

— Принцесо, це лише кажан, такі часто водяться в темряві.

— Ох, Акселю, це було немовля, я впевнена!

— Шкода, що свічка згасла, принцесо, інакше я знову би тобі показав. Це — кажан. Усього-на-всього! Та я і сам іще раз хотів би подивитися, на чому він лежить. Сер Ґавейн, ви помітили, яке в цієї істоти ложе?

— Не розумію, про що ви, пане.

— Мені здалося, що кажан лежав на ложі з кісток, адже я помітив кілька черепів, які могли належати лише людям.

— На що ви натякаєте, пане? — Голос сера Ґавейна став безпечно гучним. — Які черепи? Я не бачив ніяких черепів, пане! Лише кажана, який невдало впав!

Беатрис почала тихо схлипувати, й Аксель випростався, щоби її обняти.

— Це була ніяка не дитина, принцесо, — сказав він уже лагідніше, ніж першого разу. — Не засмучуйся так.

— Така самотня смерть. Де ж були її батьки, Акселю?

— На що ви натякаєте, пане? Черепи? Не бачив я ніяких черепів! Якщо тут і завалялося кілька старих кісток, то що з того? Що тут такого незвичного? Хіба ми з вами не під землею? Та я не бачив ніякого ложа з кісток і не знаю, на що ви натякаєте, пане Акселю. Ви там були, пане? Ви стояли пліч-о-пліч із великим Артуром? Бо я — так, і я пишаюся цим, бо він був командир не лише милосердний, а й доблесний. Так, дійсно, це я прийшов до абата попередити, хто такий насправді пан Вістан і які його наміри, та чи мав я вибір? Хіба я міг здогадатися, наскільки можуть почорніти душі святих отців? Ваші натяки безпідставні, пане! Вони образливі для всіх, хто хоч раз стояв поруч із великим Артуром! Немає тут ніяких лож із кісток! І хіба я тут не для того, щоби вас урятувати?

— Сер Ґавейн, ваш голос надто гучно гримить, і хтозна, де зараз солдати...

— Що я міг удіяти, пане, знаючи те, що я знав? Так, я прискакав сюди і порозмовляв із абатом, але звідки мені було знати, наскільки чорна його душа? Той бідолаха Джонас, добра душа, лежить із покльованою печінкою, і дні його пораховано, тоді як абат спокійно живе собі, не зазнавши й подряпини від тих птахів...

Сер Ґавейн несподівано замовкнув, бо його перервали звуки, які долинали з глибини тунелю. Важко було визначити, наскільки далеко чи близько було те, що їх видавало, та це точно був крик якогось чудовиська. Він нагадував вовче завивання, та в ньому також було щось від ведмежого ревіння. Крик лунав недовго, та Аксель устиг притиснути до себе Беатрис, а сер Ґавейн — вихопити меча зі землі. Якийсь час вони простояли в цілковитій тиші, прислухаючись, чи не пролунає той крик знову. Та нічого надалі не було чути, і сер Ґавейн раптом почав сміятися, тихо і здушено. Поки він заходився реготом, Беатрис сказала Акселеві на вухо:

— Муже, ходімо звідси. Я не хочу думати про ту самотню могилу.

Сер Ґавейн перестав сміятись і сказав:

— Ось, імовірно, ми нарешті