Одне без одного - Анна Чмутова
— Дякую, — Віра бере до рук каву. Від чого вона в цьому житті не може відмовитися, так це від смачних напоїв на халяву.
— Слухай, Вір, я хотів тебе запитати, — говорить невпевнено, відпиває зі свого стаканчика.
— Питай.
— А що ти робиш увечері сьогодні?
Віра напружується. Вона знала, що Іван до неї небайдужий. Це відчувалось у легкій нерішучості, яка щоразу долала колегу в неробочих питаннях. Віра ніколи не відмовляла колезі — хоча б через те, що жодних пропозицій до сьогодні не надходило. А ще через те, що від Івана вона отримувала бажану увагу.
Малодушно? Так.
Неправильно? Мабуть.
Ставало їй легше? Лише на краплину.
— Я планую, Ваня, вечерю з чоловіком.
— Кхм, зі своїм? — брови чоловіка підлітають вгору.
— Так.
— Я думав, що ви розлучаєтеся, — тихо говорить колега.
— Ми тимчасово роз’їхалися, але не розставалися.
Віра не хоче посвячувати колегу в деталі. І не хоче давати йому жодних надій. Сама не хоче стати причиною зради. Доводиться брехати. Але неправда в її випадку — єдиний варіант.
— Тоді перепрошую, — Ваня кусає сінабон, задумливо його жує.
— Ти ж не в образі?
— Ні, все окей. Дякую, що одразу сказала.
Віра не квапить чоловіка йти. Вона все пояснила, він прийняв пояснення. Цього достатньо, щоб двоє дорослих адекватних людей одне одного зрозуміли.
— А ти його дійсно любиш? — несподівано питає Іван.
— Чоловіка?
— Так.
— Люблю.
— І це нормально — стільки часу з однією людиною?
— У сенсі «нормально»? Ти думаєш, що людей треба постійно міняти?
— Я не те сказав. Чи нормально тобі стільки часу з однією людиною. Не хочеться різноманіття?
— Як для чоловіка, який зараз цікавився моїми планами на вечір, ти занадто прямолінійний, — сміється Віра.
— Ну якщо мені нічого не світить у принципі, чому б не обговорити те, що мене цікавить з екзистенційного боку?
— І то так. Що тобі сказати, не знаю. Мені комфортно з чоловіком стільки років поспіль. У всіх, мабуть, по-різному. Можливо, ти не зустрів людину, з якою буде зручно завжди. А, можливо, це не твоя модель поведінки.
— А ти не занадто вмієш заспокоювати людей.
— А ти чекав від мене реального втішання? Тебе це хвилює?
— Я б не сказав, що занадто. Але мені вже тридцять чотири. А я не одружений, і стосунки серйозні були лише раз.
— Не раджу хвилюватися. Все ще попереду. Кажуть, що в сорок життя тільки розпочинається.
— Сумнівне заспокоєння.
— Яке вже є. Зареєструйся в Тіндері, якщо вже хвилюєшся.
— Думаєш, я не пробував?
— І що? Там теж все сумно?
— Я зрозумів, що мені важливо не тільки те, що всередині в людини, а ще й те, як вона ставить коми. З цим, відверто кажучи, напружена ситуація.
Віра сміється. А потім приходить начальник і тоном, що не буде терпіти сперечання, просить Івана повернутися до роботи. Сам же Олексій плюхається на стілець, де до цього сидів колега. Принюхується до неторкнутого Вірою сінабона.
— Ти де була вранці?
— У мене суд зрання, — зітхає Віра. — Тільки годину як звільнилася.
— А попередити?
— А що, ми до цього попереджали про затримання? — Віра хмурить брови.
— Розпустив я вас усіх. Хтось вже облизував сінабон? — переходить різко.
— А він має такий вигляд, ніби його облизали?
— Я не знаю. Бачу, що тільки не кусали.
— Я не облизувала, — відхрещується одразу ж.
— Ну тоді я в тебе його вкраду. Як компенсацію за стрес. Зранку нічого в рот не лізло.
— Яку компенсацію?
— А, я ж не сказав, — Олексій ляскає себе долонею по лобу.
— Що трапилося?
— Тут до нас вранці приходив мужик. Із претензією до тебе.
— Який мужик?
— На жаль, він не представився. Відмовився це робити банально. Ніхто з дівчаток на ресепшені його не впізнали.
— А камери?
— Ми ж їх учора ввечері віддали на технічне обслуговування. А, ти вчора раніше пішла, не знаєш. У нас вчора полетіло все системне обслуговування. Довелося до восьмої стирчать тут і чекати на майстра. Виявилось, що полетіли контролери. Короче, лайно. І до наступного понеділка камер у нас немає.
— І якою була претензія чоловіка?
— Він говорив, що ти зруйнувала його життя.