Гордієві жінки - Жанна Куява

Нині, схопившись із напівсну, як колись на дорозі, осяйнувшись спогадом, Мія прожогом залетіла в червону кімнату й вивалила на землю всеньку постіль із материного ліжка, досі ніким не зачепленого після її смерті, поривчасто затрясла покривалом, подушками, ковдрою в маковому напірнику, простирадлом і навіть матрацом. Чорні діри заржавілої решітки заглипали на Мію відразливим забуттям, задихали давкою тухлістю, але прогнутий центр забився білим серцем. Дівчині справді здалося, що листи, які лежали допіру перед її очима, ворушаться, а слова, заховані в них, аж кричать про прочитання.

Дівчину охопив несамовитий жах і водночас радість. Так швидко її серце билося хіба тоді, коли вперше віддавалася коханому Айдеру.

Тим часом узяти листи в руки побоялася. Шугнула в кімнату до сестри – та міцно заснула. Знову забігла в червону кімнату, відкинула врізнобіч червонаві штори, впустила у вікна світанок, а в кімнату через кватирку – свіже повітря. Дихати було неймовірно важко.

Мія звернула увагу на безлад, що творився допіру в цій кімнаті – завше прибраній, ледь не ідеально вичищеній і застиглій у набутій за десятиліття непояснимій сакральності. Здається, тільки тепер Мія зрозуміла, якими красивими, талановитими й цікавими є картини з намальованими маками, що тепло всміхалися або й тихо печалилися на стінах.

– Боже, як часто ми не знаємо ціни того, що маємо, – прошепотіла.

Вийшла на кухню, увімкнула чайник, надумала попити м’ятного чаю. Він спрадавна вважався найпершим заспокійливим засобом у їхньому домі. Адже ні, вона не читатиме листи, які знайшла, сама. Ще хвилин десять – і розбудить сестру-близнючку. Вони разом довідаються правду про своїх найрідніших, бо обоє хочуть її знати однаково сильно.

Листів було три. Усі без конвертів.

На одному було написано червоним фломастером: «Перший, найкоротший», на другому – «Четвертий, не відісланий», на третьому – «Дев’ятий, передостанній».

Мія відкрила той, що «перший», дала Лії. Та взяла його тремтячими руками й таким же надломленим голосом прочитала.

Здрастуй, Маріє!

Спасибі, що ти мене знайшла аж тут, в Афгані, тобто рішилася мені написати. Я насправді ждав. Ти навіть не уявляєш, як я здивувався, коли побачив тебе тоді, як ото одвозив до вас Софійку і Надійчині картини. Аж злякався, думав, що моя жінка встала з могили, що вона жива…

Я довго про це думав. Думав, що, може, то доля мене пожаліла, зробила так, щоб я тебе побачив і менше страждав за Надею, що ніби вона продовжує жити в тобі… Бо ви справді вельми схожі, майже однакові з виду…

Тільки Надійка мала вітрове серце, я бігав за нею і ніколи не міг її піймати. Вона чи то крила мала, чи просто не ходила, як усі, по землі, а над нею витала, я так і не поняв до кінця… Просто літав разом із нею і все.

І думав, що не зможу жити без неї.

Але поки живеться, живу. Тобто не живу, воюю.

Ти пиши мені ще. Бо куди тобі писати, я не знаю. Ти ж учишся, то чи вдома живеш, чи десь у гуртожитку?

Жду.

Дівчата переглянулися. Здалося, вони вже не здивуються нічому, хай би що дізналися.

Лія прочитала лист «четвертий».

Коханому, найкращому на землі і єдиному в моєму житті чоловіку шлю цього разу привіт із Мінська. Я тут зараз на гастролях…

Привіт, Павле!

Як же я скучаю за тобою і як я тебе люблю! Ти не любиш, коли я так кажу, ти, може, й не любиш мене зовсім, але я тобі пробачаю все-все-все! І люблю тебе сьогодні ще більше, ніж учора. Знаєш, за що? За твою неймовірно велику любов до моєї сестри, якої я не знала, і не винна в цьому, і за що не можу простити своїх батьків. Люблю тебе за твою відданість, за твою правдивість, якою я захоплююся більше, ніж талантом самої Крушельницької, моєї улюбленої співачки. Я тебе люблю й любитиму завжди, і вічно заздритиму своїй сестрі, тому що вона, а не я, мала таку велику любов, як твою, і таку свободу, про яку ти завжди із захватом згадуєш і розказуєш у листах… Вона була Вітровою онукою, а не я. Так захтіли батьки, і за це я їх теж не можу простити.

І ще я люблю тебе за те, що ти дозволив мені зустрічатися з тобою. Наших зустрічей було ще так мало, тільки три, але я вже маю те, що називається найдорожчим у житті.

Дякую, що ми бачилися…

Дякую, що ти дозволив мені до тебе доторкатися…

Дякую, що ти був у моєї сестри…

Дякую, що я знаю тебе й що так сильно люблю.

Боже, у це важко було повірити! Але вже тепер дівчата почали зостановлюватися на думках, що Павло Бабинець і є їхнім батьком, тобто що в них із Софією один батько.

Третій лист, «передостанній», Лія читала повільно, запинаючись після кожного речення.

Здрастуй, Маріє!

А, знаєш, я радий, що ти народиш од мене… Може, хоч діти замість мене виростуть щасливими, набагато мудрішими, правильнішими, вільнішими, матимуть справжні міцні сім’ї, нормальні роботи й зарплати, теплі хати, мирне небо і світле майбутнє.

Я, Маріє, навряд чи вернуся, навряд чи побачу тебе і дитину… Але ти можеш народити її на моїй, на нашій Волині, у моєї сестри Наталки. Вона вже вдова, її чоловік тут, в Афгані, поліг півтора року тому. Сестра стала сварлива, нервова, але вона тебе прийме на перший час, поїдь до неї, то і їй із тобою та дитиною веселіше буде…

Ти, знаєш, я тебе дещо попрошу зараз. Дивна просьба, але ти виконай її. Бо я не здуру те прошу в тебе.

Маріє, не розказуй дитині про мене нічого. Бо про мене нема що доброго сказати. Як батько я вельми пустий, бо ще Софію покинув, то нащо ще комусь про такого, як я, знати? Діти хай ростуть і думають, що мають славне й завидне коріння. Бо як віриш у добре, то й будеш добрим, а як бачиш, із яких нещасних ти, то й сам нещасним станеш.

Не розказуй, Маріє, про мене нікому. Бо я слабак і невдаха. Не треба, щоб діти знали, яким невільним був їхній батько, що одказавсь од рідної матері і рідної землі,