Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

спільниками в боротьбі проти християн, та коли ті християни гірші за нечестивих, то що ж діяти? Татари вже давно б напали на Річ Посполиту за те, що король їм не платить чотири роки данини, то лиш ми їх стримуємо. Тепер ще розгнівані вони за недавні походи проти їхніх мирних становищ Конецпольського й Вишневецкого. Ще більше стривожаться й погніваються вони, довідавшись, що король задумав велику війну проти їхніх покровителів турецьких, отож і проти них самих, а в ту війну хотів найперше послати нас, козаків. В мене є королівські привілеї на готування чайок для сеї війни, дано нам королівську корогву і булаву, і хотіли мене наставити гетьманом для морського походу. І ось поки сей лист у нас в руках, то виберемо послів до хана об’явити йому, що замишляє король, і порадити, щоб пособив нам, коли не хоче нашої шарпанини.

— А що, пане Хмельницький, — загукали козаки, — коли хочеш послужити всім нам, то й ми послужимо тобі радою, послухом і кров’ю! Вже як і сам король наставляв тебе гетьманом, то на те Божа воля, і хай буде вона й людською! Зібратися хочемо з Січчю та й прокричимо тебе гетьманом нашим!

— Скликайте запорожців, — сказав я їм, — кличте всіх з лугів, річок і степів, а тоді станемо думати свою думу.

Сам дав синові своєму Тимкові сотню козаків чигиринських і відіслав його з полоненим татарчуком до батька його, перекопського мурзи Тугай — бея. Передав мурзі щедрі дарунки козацькі й звелів Тимкові, щоб сказав про те, що козаки, мовляв, хочуть дружби.

Самійло записав згодом у своїм діаріуші мої мови в такий спосіб: «Надто в містах і селах українських аби люди будь — якого чину не мали в будинках своїх ніяких сходин і бесід, а також аби не стояли вкупі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці чи на ринках та торгах і нічого поміж себе не обговорювали. А понад те вони, поляки, ще й унію намагалися увести й міцно утвердити в православний народ, тобто знищити благочестя і таким чином усилувати народ. Подивіться — но, вільні навколишніх всяких племен і мов народи, яку тоді зробив був наругу понад Боже і природне право вільному шляхетному, сарматійському, козако — руському, здавна відвагою й мужніми ратоборськими ділами не лише у своїй Європі, але й у далеких азіатських країнах прославленому народові інший, теж сарматійський, народ польський, що завжди був братом цимбрам, скіфам і козакам. Дійшло, бачте, до того, що й вуста, дані Богом до розмови людської, наказали взяти на замок. Але що всемогутня і недовідома воля Божа має створити в людському роді, того не може ні запобігти, ні заборонити ніякий природний або через науку набутий людський досвід. Отож, хоча й затулили тоді поляки вуста українцям, щоб вони не говорили нічого поміж себе, але завдяки тому найшвидше відчинили двері гнівові, що ховався в їхніх серцях».

Він прочитав мені се, прибувши на Бучки з Січі, і я зауважив йому, що має письмо занадто штуцерне і обтяжене латинською премудрістю, якої ми з ним колись набиралися в отців єзуїтів у Львові.

— А написав би ти так, як ото в промові Івана Мелешка31, — колись було зауважив я Самійлові: — «Правду казати, не так винен король, як його раднії баламута, що сидять біля його та крутять. Багато тут є таких, що хоч і наша кость, та собачим м’ясом обросла й воня; вони — то нас ведуть, Річ Посполиту гублять. А коли б такого чорта та в морду!» Тепер сідай, — мовив я Самійлові, — та будемо складати листи на Україну до панства вельможного, щоб заморочити йому голову, поки зберемо свою силу. Однак тут уже забудь латинську науку і давай укладати, щоб вийшло мовби й по — хлопськи, без високих кондицій, уклінно, а може й плачливо часом. Хто ж сьогодні плаче, то взавтра посміється.

Ще перед цим уклав я листа до Мотронки, хоч і знов не міг його відіслати, а тільки тримав його в своїм серці, мучився тими словами, але мука та була солодка, і, може, заради неї і складав я листи до своєї любові.

«Світе мій ясний, цвіте яскравий, Мотрононько найвродливіша і найкоханіша, душі і серця мого втіхо, чарівниця всемогутня!

У чарівниць волосся до п’ят, вони загортаються в нього, мов у киреї, і хто попаде в ті сіті, вже не виплутається до смерті. Дух твого волосся живе в мені, каламутить розум, паморочить душу.

Ми їхали вдень і вночі, перед нами була безвість, а за нею — вороття назад у помсті, у битвах, у надії, у славі. Куди скачуть вершники? На вбивство або до жінок, до смерті або до любові. А ми втікали від смерті, та втікали й од любові. Ми їхали вдень і вночі, в холодний вітер і в крижаний дощ, і тепер слова „ніч“, „вітер“, „дощ“ — найненависніші для мене. В них приховане зло, загроза неминучої смерті, загадкова пітьма і тиша, мов у темному осередді землі.

Мотрононько!

Бачу твої сльози, і придавлене серце моє скажене бунтується, і оглухлий світ валиться в грузи. Зозулі не лічать тобі років, простір мовчить, ти не подаєш голосу.

Я — найнещасливіший з усіх смертних.

Страшно подумати, де тебе зоставив.

Снишся мені, привиджуєшся, стоїш невідступно — як заступниця і як гріх втілений.

Личко твоє, мов далека зоря, зігріває мені серце.

Де ти?»

Я звертався до Мотронки, як до Бога, — лише думкою, молитвою, покликом і запитаннями, які зостаються без відповіді. Вона була для мене мовби й не на землі, а на небі. Та земля все ж існувала, а на ній — повно нечисті й панства, і до нього я мав послати листи, може й лукаві часом, щоб приховати свої справжні наміри.

Найперше написав я панові Барабашу. «Так як ваша милість, — писав я, — потрібні й корисні українському народові привілеї ховав і беріг у себе під жінчиними плахтами ради власних вигод і користі, то за це Військо Запорозьке чинить вас гідним полковникувати не над людьми, а над овечками або свиньми. А я при сім прошу у вашої милості пробачення, в чім не вгодив вам в убогім домі своїм у Чигирині на празник святителя Николая, а також в тім, що поїхав на Запоріжжя без відома і дозволу вашого і тепер з допомогою цього привілею сподіваюся зробити для гинучої України щось краще». Самійло для більшого глуму