Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день, блага усмішка на обличчі, але в очах утома...
«Гасне», - шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: «Чого майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!» Козаки від Дністра надбігають. Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як від чорта.
«Такий народ», - говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться,
дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше турків по-нашому второпа.
Очима, руками, цілою поставою балакають.
Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і стискає його, мне, що аж кості хрустять.
«Пусти! Задавиш, чоловіка!» - кричать йому.
«Дай же налюбуватися! - просить. - Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто, буцім це мій син, моя рідна дитина». І відскакує і випулює очі: «А, може, ти справді мій син? - кричить, - кажи, ти мій син?»
А козаки ще й підбивають його: «Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти.»
«Навчу його, братчики, навчу дитину рідну,» - і знову хапає яничара в обійми.
«Ось вам народ! - каже до Обидовської Мручко. - Інший то навіть умерти без жартів не вміє. Дивний народ і дивна його доля.»
«Міри в нічому не знає,» - каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.
Мручко нахиляється до неї: «Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути...»
«Е-ге!» - крутить головою Ганна.
Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король.
«Позір!» - і наче в землю вросли.
Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром.
Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! - полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів.
«Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів».
«Де його люди, там і він. Він так усе.»
«А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?»
«З королем армія не піддалася б».
«Скорше - полягли б усі до одного.»
«Скорше... »
Військо вірило в свого короля, як у Бога.
Для гетьмана готовили нічліг на возі.
Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його.
Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться.
Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили.
Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: «Гарно, що?»
«Гарно. Так і знати, що там король», - кажуть. «А Іван Степанович?» «На возі, як на нічлігу чумак». «Зорі числить».
А Мручко тоді: «Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить.»
«Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?»
«Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім».
«Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?»
«Купимо Іванові Степановичеві намет».
«Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?» «Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього».
«Хай знає, хай знає!» І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. «Ох, ох... »
Довгенько сидять ще старшини, попивають молдаванське солодке вино і розмовляють тихо, щоб гетьмана не розбудити.
їх цікавість звернена тепер у сторону Царгороду. Султан один може рятувати діло. Він єдиний грізний противник царя.
На тім то й перечаться стиха. Одні кажуть, що Порта піде війною на москву, а другі, що ні. Ціла Європа тепер числиться з Петром.
Він побідив.
«А чого ж тоді сераскір так наших чемно гостив і чого нас кликав до себе? Не бійтесь, не з великої любови! З Царгороду такий наказ дістав».
Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока.
Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві.
На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло.
Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта.
А козацького табору сон ніяк приборкати не міг.
Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. «Як я тобі поворожу, небого...»
Щолиш ранком побачили, яка тут краса.
Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.
Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.
Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях.
«Коли б так можна всю журбу пустити за водою».
«Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка».
Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали - слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, - настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.
Почались торги. Наші
