Коли ти поруч - Світлана Талан

…Двері всіх палат були широко розчахнуті, і вздовж коридору вишикувалися люди. Втомлені, змучені хворобами, бліді, з восковими обличчями, хто сидів на інвалідному візку, хто просто підвівся й напівлежав в ліжку – всі були цього вечора жваві в очікуванні початку їхнього маленького свята. Хворі тихо перемовлялися між собою, обговорюючи майбутній захід. Але як тільки на середину коридору виїхав на візку Андрій, запала тиша.

– Сьогодні вперше за існування хоспісу ми з вами зібралися на вечір відпочинку, – хриплуватим низьким голосом почав Андрій, – я думаю, що всі будуть зі мною солідарні, коли висловлю слова подяки нашій сестричці Даші. Це неправда, що чоловікам не дарують квіти і вони їх не люблять. Разом зі скромними квітами Даша приносить нам частинку життя, що кипить там, за цими стінами. Її погляд, її руки, голос – краще від будь-яких ліків. Вона сама, як бальзам на рану, і ми сьогодні говоримо нашій Даринці:

– Спасибі! – відповіли хором хворі й зааплодували.

– Спасибі вам, дорогі мої, – сказала Даринка, виходячи на середину коридору. – Я просто намагаюся завжди бути поряд з вами – от і все. Сьогодні я хочу торкнутися вічної теми кохання. Це прекрасне почуття надихало письменників і поетів, воно не обійшло стороною і солдатів, і царів, і жебраків, і багатих, і, звичайно ж, кожного з вас.

Даша зробила паузу та зустрілася з очима хворих, котрі пожвавішали й уважно, з надією дивилися на дівчину. І тоді вона стала читати:

– Станіслав Реп’ях.

Цілував черешню

Вітер легкокрилий,

Цілував-голубив,

Кучерявий, милий.

Заплітав їй косу,

Обіймав чудову,

А лишив на спомин

Про любов розмову.

А лишив на спомин

Про любов розмову.

А лишив на спомин

Пелюстки оббиті —

Не одна черешня

У широкім світі!

Хилиться красуня

Журно, сумовито…

Нащо їй так рано

Пелюстки оббито?

Спочатку голос Даші звучав тихо, навіть невпевнено, потім він задзвенів чисто, полився, наче джерельна вода. Він набирав силу і звучав дедалі впевненіше і дужче. Даша окинула поглядом принишклих хворих, які застигли, зачаровані силою поезії. Зробивши невелику паузу, дівчина продовжила:

– Андрій Малишко.

Ти знов мені наснишся, як і вчора, —

В хустині красній милі нагідки,

У посмішці любов і непокора,

І трепет губ, коханих навіки.

Та я вже буду десь далеко, дальше,

Як мрій твоїх незбагнена краса.

Гримучий поїзд, поле перегнавши,

Наздожене вечірні небеса.

У кожен прочитаний рядок тендітна дівчина з великими, широко розплющеними очима кольору бездонного неба вкладала частину своєї доброти, і її голос ставав іще чистішим і ніжнішим. Він розлітався безперервною музикою, знаходив відкриті куточки серця у змучених і понівечених невиліковними хворобами людей, заповнюючи їх хоч ненадовго тихою радістю. І Даша читала далі, окрилена натхненням, відлітаючи на легких крилах поезії з похмурого будинку, де постійно був присутній запах смерті:

А в полі, полі позолоть прозора,

Шипшина квітне, яряться гудки.

Ти, може, тут проходила учора?

У посмішці любов і непокора,

В хустині красній милі нагідки…

Даша не бачила, як зі свого кабінету вийшла Маргарита Іллівна і давно вже стояла і слухала, спершись спиною об одвірок, як блищали її очі від сліз і злегка тремтіли губи. Дівчина не помітила, як медсестри теж вийшли в коридор і завмерли в одній позі, як санітарки перестали тягати по палатах швабри з ганчірками і стояли з відкритими ротами.

Кохання важко зрозуміти:

Хто не страждав, той не кохав.

Воно тендітне… Й справді – квіти:

Змахнув рукою – і зламав.

Воно як та весняна пташка,

Що так тяжіє до гнізда.

Його сполохати не важко:

Лиш грубий окрик – і біда…[4]

Даринка не могла вже зупинитися. У палатах вщухли стогони, і на якусь мить смерть, здивована мужністю дівчини, яка слабшала з кожним днем, яка стала худенькою та схожою на Дюймовочку, злякано відступила, сховалася в темний закуток лікарні.

Голос Даші мелодійною луною розлітався по довгому коридору найчистішим звуком, залітав у палати, де вслухалися в нього назавжди прикуті до ліжка хворі. Йому стало тісно в коридорі, й він летів і летів далі, не перериваючись, не розбиваючись на скалки об стіни. Навпаки, він міцнів від сили вічної Любові, яка сильніша за смерть, відлітаючи на крилах спогадів недужих людей, виривався назовні, залишаючи сумовитий хоспіс, злітаючи до неба хором янголів.

Питаю у неба:

– Забути треба…

Питаю у тиші:

– Забудь скоріше…

Питаю в ромашки:

– Знаю, що важко…

Питаю у дуба:

– Забудь, не думай…

Питаю у зливи:

– Ще будеш щаслива…

Забуду, забуду

Любов і огуду,

І очі звабливі,

Хисткі та зрадливі,

І слів самоцвіти…

…А як це зробити?[5]

Даша на мить зупинилася, відчувши жахливий різкий головний біль і запаморочення. Вона хотіла була на сьогодні закінчити читання, але зустрілася з десятками очей, які в тихому мовчанні з надією дивилися на неї. І зараз вони не були погаслими, сумними й повними безвиході та страждань. У цих очах Даша побачила живий блиск, тиху радість і наївну романтичність. Щоб не зрадити сподівання, Даша, долаючи дикий біль, що розколював голову на частини, й далі читала. Її голос сильніше, ніж доти, знову задзвенів під високими стелями найчистішим звуком:

…Я змалку маю сильну вдачу —

Співаю, як на серці сум.

За тим, що втрачено, не плачу

І не беру когось на глум…[6]

Даринка видихнула і подарувала свою широку, променисту, чарівну та щиру посмішку присутнім. Її вистачило на всіх…

– Що ж ти так себе не бережеш, дівчинко моя? – почула Даша турботливий материнський голос Маргарити Іллівни.

Даша розплющила очі й побачила над собою заклопотане обличчя лікаря.

– Що зі мною? – дівчина здивовано роззирнулася і зрозуміла, що лежить на дивані в кабінеті завідувачки, а з коридору доноситься спів: «Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає…»

– Що? Що? Зайшла до кабінету бліда, як крейда, і звалилася без тями, – пробурчала Маргарита Іллівна, намацуючи пульс на худенькій руці дівчини.

– Оце так! Я зганьбилася, – сказала Даша і важко зітхнула.

– Ніхто цього не помітив, не переймайся, – заспокоїла лікарка Дашу, далі її оглядаючи. – Ти краще про себе подумай. Працюєш до виснаги, з ніг уже валишся. Давно проходила курс лікування?

– Я… У мене… у мене немає більше грошей на лікування, – зізналася Даша, і на очі навернулися сльози. – І я не знаю, де їх узяти.

– Безвихідних ситуацій не буває, – відповіла їй Маргарита Іллівна.

– Я ніколи не забуду цей вечір, –