💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Коли ти поруч - Світлана Талан

Коли ти поруч - Світлана Талан

Читаємо онлайн Коли ти поруч - Світлана Талан
до весілля збирався купити фотокамеру. А Даша відобразила цю «віху». На фотографії вона щасливо посміхалась, очі світилися веселими іскорками, а на щоках були помітні маленькі привабливі ямочки, які зараз на схудлому обличчі кудись зникли.

Коли вона отримала фотографію Сергія, то їй відразу здалося, що вона десь бачила його. Кілька днів поспіль вона вечорами дивилася на його темну борідку, грецький ніс, високі скроні, темно-русяве волосся й уважні, розумні очі, перебираючи в пам’яті всі знайомі обличчя. Вирішивши, що, можливо, вони із Сергієм зустрічалися в клініці, Даша перестала ворушити минуле. Спогади їй завдавали більше душевних страждань, аніж радості.

Розділ 35

У підземному переході, як завжди, стояли в ряд продавці квітів. Перед ними на розкладних дерев’яних столиках і просто на бетонній підлозі у відрах красувалися ніжні орхідеї, білосніжні кали, гвоздички всіляких відтінків і, звичайно ж, троянди.

– Купуймо троянди, гвоздики, недорого, – звичним завченим тоном співучо пропонували свій товар продавці, щулячись від протягів.

Даша пройшла уздовж усього ряду, оглядаючи все розмаїття кольорів.

– Візьміть гвоздички, зовсім недорого, майже задарма віддам, – простягла їй одна з жінок кілька гвоздик.

Даша подивилася на них і помітила, що квіти були далеко не першої свіжості й кінчики їхніх пелюсток злегка прив’яли і почали вже жовтіти.

– Майже задарма? – перепитала Даша.

– Пропадуть же, – відповіла жінка. – А ви поставите їх у водичку, стебельця ножичком надріжете, додасте у воду трохи цукру, і будуть вони радувати вас іще кілька днів.

– А ви могли б віддати їх задарма? – запитала Даша.

– Взагалі безкоштовно? – жінка округлила від подиву очі й подивилась на Дашу. Такого вона ще не чула!

– Зовсім задарма, – уточнила Даша і, не давши схаменутися сторопілій від такого нахабства торговці, додала: – Я – медсестра і працюю в хоспісі. Знаєте всі, що це за лікарня?

Даша навмисно говорила голосно, щоб її почув увесь ряд продавців.

– Де лежать хворі з проказою? – невпевнено спитала сусідка жінки з гвоздиками в руках.

– Ні, – відповіла Даша. – Це відділення, де перебувають тяжкохворі пацієнти. Хоспіс – їхній останній будинок. З нього один шлях – у вічність, туди, куди ми всі прийдемо рано чи пізно.

– Господи! – якась жінка тихо перехрестилася. – Який жах!

– Люди потрапляють до нашого відділення, коли їм лікарі вже нічим не можуть допомогти. Там вони закінчують своє останнє лікування… і життя. До чого я веду? А ось до чого. У вас усіх залишаються квіти зі зламаними стеблинками, прим’яті, підсохлі. Ви їх викидаєте в смітники або залишаєте просто тут, під ногами. Вони, як сміття, лежать на підлозі, і перехожі розтоптують їх ногами. Хоча зламану стеблинку можна вкоротити, квітку поставити у склянку з водою біля ліжка хворого. Можливо, останнє, що бачитиме у своєму житті приречена вмирати людина, – буде саме ваша квітка, яку ви все одно викинете на сміття. Я звертаюся до вас із проханням, – Даша раптом зрозуміла, що голос її звучить гучно і впевнено, що вона не червоніє і не кліпає нерозумно очима, і продовжила: – Залишайте мені ці квіти, не викидайте їх у смітник. Я буду приходити у певний день, забирати їх, приводити до ладу і розносити по палатах.

Жінка простягнула Даші гвоздики:

– Нехай Господь допоможе їм в останню хвилину.

– Спасибі вам за вашу благодушність, – відповіла Даша і прийняла букет.

– Візьми в мене, дівчинко, – сказала сусідка жінки, відбираючи троянди зі свого відра.

– І в мене.

– І я дам трошки.

– У мене є орхідеї.

Люди пропонували свої квіти, і незабаром Даша стояла з великим оберемком різних квітів у руках. Їй допомогли загорнути їх у папір, ховаючи від морозу, і домовилися, що Даші найкраще приходити сюди в понеділок уранці.

– Якщо не розпродамо за вихідні, – пояснили їй, – то по понеділках їх залишається багато.

Даша подякувала торговцям і помчала у відділення. У кабінеті Маргарити Іллівни вона, сяючи від щастя, вивалила всі квіти на стіл. Вони разом розсортували квіти, обрізали зламані й підсохлі стебельця і листочки.

– Вийшло дуже навіть непогано! – раділа Даринка, бігаючи навколо столу.

– Тепер треба розподілити їх по палатах, – сказала Маргарита Іллівна. – Щоб усім вистачило.

– У чоловічі відкладемо гвоздики, а все інше – жінкам.

Вони довго ділили квіти на маленькі букетики. Тим, хто був молодший, залишали квіти ніжних відтінків. Де-не-де траплялися навіть нерозкриті бутони, які кокетливо тяглися вгору. Жінкам і бабусям дісталися троянди червоного й рожевого кольору. Перерахувавши ще раз кількість букетиків, які були розкладені по всьому кабінету, Маргарита Іллівна дістала тацю, і вони з Дашею склали на неї квіти.

– Неси, – посміхнулася, підбадьорюючи Дашу, заввідділення. – Сьогодні буде у наших свято.

Маргарита Іллівна рідко казала «пацієнти» або «хворі». Найчастіше вона вживала слова «наші» і «мої», вкладаючи в них ніжність, турботу і частину своєї душі. Так зазвичай говорять дбайливо в сім’ях: «наші мужики» і «мої дівчатка».

Цього дня навіть ті хворі, які лежали по кілька діб з відчуженим виглядом, заплющеними очима і міцно стиснутими зубами від вічного болю, хоч на деякий час переставали стогнати й забували про все, побачивши серед лютої зими це диво природи – квіти. Їхні очі оживали, загорялися живими іскорками, як колись у нормальному житті до хвороби. В очах хворих людей, змучених і втомлених, спалахували радість і захоплення, коли Даша опускала ніжні створіння в склянки та баночки з водою і ставила їх на тумбочки біля узголів’я.

– Так буде щопонеділка, – казала в кожній палаті Даша. – Тож готуйте по понеділках баночки і свіжу водичку.

Ілоні Даша принесла ніжну, як сама весна, орхідею. Вона обережно опустила квітку з короткою стеблинкою в низький стаканчик з водою, й орхідея злегка здригнулася, погойдуючись у воді, та завмерла у напівдрімоті.

Красиві карі очі Ілони широко розкрилися в подиві, і вона заклякла, зачарована красою і ніжністю орхідеї. Так і застигла Ілона з янгольською посмішкою на обличчі.

– Це просто чудовно, – прошепотіла вона, не в силі відірвати погляду від квітки, і на її блідому обличчі спалахнув легкий рум’янець.

– Подобається? – посміхнулася Даша.

– Я не бачила прекраснішої квітки.

– Хіба тобі хлопці не дарували квіти? – запитала Даша.

– Дарували. Оберемки дорогих квітів, загорнуті у фольгу, обліплені всілякими бантиками. Але такої… Ні, це найкраща квітка в моєму житті.

– Наступного понеділка я принесу ще квіти, – сказала Даша. – Правда, не знаю, буде це орхідея або якась інша квітка.

– Я не зможу викинути цю – рука не підніметься.

– А якщо вона зав’яне?

– Я засушу її напам’ять. У книжці. Як ми з дівчатами в четвертому класі робили гербарій. Ви теж засушували рослини?

– Аякже!

Відгуки про книгу Коли ти поруч - Світлана Талан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: