Прислуга - Кетрін Стокетт

— Як би я хотіла, щоб сім’я Ралі мала там будинок, — зітхає міс Ліфолт. Вона трохи підсмикує вгору плаття, щоб її білі ­коліна трохи засмагли. Вона не може одягати купальник, оскільки вагітна.

— Звичайно, ми мусимо заплатити за проїзд Юл Мей в автобусі, щоб вона повернулась у вихідні. Вісім доларів. Але я обо­в’язково вирахую це з її зарплати.

Діти гукають, що хочуть у великий басейн. Я витягую із сумки пояс для купання Мей Моблі, застібаю на її животику. Міс Гіллі простягає мені ще два, і я роблю те саме для Вільяма та Гізер. Вони дістаються до великого басейну й плавають, як зграйка поплавців для риби. Міс Гіллі дивиться на мене й запитує:

— Хіба вони не наймиліші? — І я киваю. Безсумнівно. Навіть міс Ліфолт киває.

Вони розмовляють, а я слухаю. Одначе вони не згадують ні міс Скітер, ні сумку. Потім міс Гіллі посилає мене до віконечка буфету по кока-колу з вишневим смаком для всіх і навіть для мене. Через трохи цикади на деревах починають цокотіти, в затінку стає прохолодніше і я відчуваю, що мої очі, зосереджені на дітях, починають заплющуватись.

— Ейбі, поглянь на мене! Глянь на мене! — Я підводжу очі, усміхаючись до Мей Моблі, що розважається.

І саме тоді помічаю за парканом позад басейну міс Скітер — у тенісній спідничці та з ракеткою в руці. Вона втупилась у міс Гіллі й міс Ліфолт, схиливши голову, ніби щось обмірковує. Міс Гіллі та міс Ліфолт її не бачать, вони досі теревенять про Білоксі. Спостерігаю за міс Скітер, яка заходить через ворота, йде повз басейн. За якусь мить вона вже стоїть просто перед ними, а вони все ще її не бачать.

— Привіт усім! — вітається міс Скітер. Піт котиться по її руках, а обличчя порожевіло й підпухло від сонця.

Міс Гіллі підводить очі, проте залишається лежати в шез­лонгу з журналом у руці. Міс Ліфолт зіскакує зі стільця й устає.

— Привіт, Скітер! Як це ти… Я не… Ми намагалися дотелефонуватись… — Її зуби аж цокотять від того, що вона намагається якнайширше всміхнутись.

— Привіт, Елізабет.

— Теніс? — запитує міс Ліфолт, киваючи головою, наче лялька. — З ким ти граєш?

— Я просто вибиваю м’ячиком по щитку сама із собою, — пояснює міс Скітер. Вона здмухує пасмо волосся з чола, що там прилипло. Проте із сонця — не відступається.

— Гіллі, — звертається міс Скітер, — Юл Мей повідомляла тобі, що я телефонувала?

Гіллі вичавлює із себе усмішку.

— Вона сьогодні вихідна.

— Я вчора також тобі телефонувала.

— Дивися, Скітер, я зовсім не маю часу. Від середи я працюю в штабі виборчої кампанії, адресуючи листи майже кожній білій людині у Джексоні.

— Добре, — киває міс Скітер. Тоді примружує очі й за­питує, — Гіллі, ми… Я… Я зробила щось таке, що засмутило тебе?

Відчуваю, що мої пальці знову трясуться, тихо крутять той клятий невидимий олівець.

Міс Гіллі згортає журнал і кладе його на бетон, щоб на нього не потрапила олійка.

— Ми обговоримо це пізніше, Скітер.

Міс Ліфолт знову швидко сідає. Вона піднімає Гіллин журнал «Хороше домогосподарство» й починає читати його так, ніби в житті не бачила нічого цікавішого.

— Добре, — знизує плечима міс Скітер. — Я просто думала, що ми можемо поговорити про… про що б це не було, допоки ти поїдеш із міста.

Міс Гіллі зібралася заперечити, але потім важко зітхнула.

— Чому ти просто не скажеш мені правду, Скітер?

— Правду про що…

— Слухай, я знайшла твої особисті речі.

Я важко ковтнула. Міс Гіллі намагається шептати, проте їй це справді погано вдається.

Міс Скітер не зводить з Гіллі очей. Вона дуже спокійна, на мене не звертає уваги зовсім.

— Які особисті речі ти маєш на увазі?

— У твоїй сумці, коли шукала протокол зборів. І Скітер… — Вона підводить очі вгору, потім знов опускає. — Я не розумію. Я просто більше нічого не розумію.

— Гіллі, про що ти? Що ти бачила в моїй сумці?

Я подивилася на дітей. Господи, я майже забула про них! Я боюся знепритомніти, слухаючи це все.

— Ті «Закони», що ти носила із собою. Про те, що… — Міс Гіллі оглянулася на мене. Я уважно стежу за басейном. — Що тим іншим людям можна чи не можна робити, — вона ­шипить. — І, якщо відверто, це просто тупо з твого боку. Вва­жати, що ти знаєш краще від нашого уряду? Від Росса Барнета?

— Коли це я сказала хоч слово про Росса Барнета? — питає міс Скітер.

Міс Гіллі застережливо свариться пальцем на міс Скітер. Міс Ліфолт пильно дивиться на ту саму сторінку, той самий рядок, те саме слово. Я краєм ока уважно за всім цим стежу.

— Ти не політик, Скітер Фелан.

— Ну, Гіллі, як і ти.

Тоді міс Гіллі підводиться. Вона показує пальцем у землю.

— Я без одного дня дружина політика, хіба що ти якось втрутишся. Як може Вільям одного прекрасного дня бути обра­ним до Вашингтона, якщо серед наших друзів прихильники расової інтеграції.

— Вашингтон? — Міс Скітер закочує очі. — Вільям балотується до місцевого сенату, і він може й програти.

О, Господи. Я нарешті дозволила собі поглянути на міс Скітер. Чому ти це робиш? Чому ти натискаєш на її болюче місце?

О, міс Гіллі просто шаленіє. Вона скидає голову.

— Ти добре знаєш, так само, як і я, що в нашому місті є хо­роші білі люди, платники податків, які би боролися з тобою на смерть через це. Ти хочеш дозволити їм залізти в наші басейни? Мацати все руками в наших продуктових крамницях?

Міс Скітер довго й уважно вивчає міс Гіллі, тоді, десь усього на півсекунди, кидає погляд на мене й бачить прохання у моїх очах. Її плечі дещо розслаблюються.

— О, Гіллі, це просто буклет. Я знайшла його у клятій бібліотеці. Я не намагаюся змінювати жодні закони, а лишень узяла додому, щоб почитати.

Міс Гіллі близько хвилини це все обмірковує.

— Але якщо ти проглядаєш ці закони, — міс Гіллі поправляє купальник, що задерся ззаду. — Я можу тільки уявити, на що ще ти здатна.

Міс Скітер відводить очі, облизує губи.

— Гіллі, ти знаєш мене краще, ніж будь-хто в цьому світі. Якби я була здатна на щось таке, ти б це все викрила за півсекунди.

Міс Гіллі просто дивиться на неї. Тоді міс Скітер хапає її руку та міцно стискає.

— Я хвилююся за тебе. Ти зникаєш на весь тиждень, ти заганяєш себе в могилу цією кампанією. Поглянь на це. — Міс Скітер перевертає долоню міс Гіллі догори. — У тебе з’явилися мозолі від адресування всіх цих конвертів.

І мало-помалу я бачу, як тіло міс Гіллі розслабляється, вона починає відступати. Вона зиркає на міс Ліфолт, щоб упевнитись, що та не слухає.

— Я така налякана, — шепоче міс Гіллі крізь зуби. Мені не все вдається розчути… — вклали так багато грошей у цю кампанію. Якщо Вільям не переможе… працювали день і ніч…

Міс