Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Рипнули двері. Жінка, щойно доспівавши, не встигла розпочати нової пісні. Озирнулася на звук і засяяла на привітання до чоловіка усмішкою. А Катря, невеличка дівчинка двох-трьох років, що досі бавилася дерев’яною ложкою, схопилася й побігла назустріч татові. Той підхопив на руки малу потіху.
Розалія хутко накривала на стіл, їй допомагали старші діти, і навіть мала Катря прагнула бодай чимось прислужитися, діловито тягнулася до стільниці, щоб прилаштувати ложку в полумисок з варениками.
Катя відчувала тепло і спокій – було й пошкодувала, що ось-ось минуть десять замовлених хвилин. Проте вона вже побачила те джерело, їй вистачило часу, аби зрозуміти, хто наповнив Катрю силою таланту, умінням переборювати труднощі, співати і любити.
* * *
Через півтора року Катя стояла на сцені перед приймальною комісією вокальної академії. Вона дуже хвилювалася. Помітила в залі пані Ірену, котра пробачила учениці невдалу спробу податися в попсові виконавиці та продовжила її навчати. Викладачка підбадьорливо всміхнулася та звично відрахувала самими губами: «Раз, два, три!»
І Катя, вмить упіймавши звичну хвилю впевненості, заспівала а капела. Екзаменатори уважно слухали, потім здивовано-захоплено почали переглядатися. Давня народна пісня, оригінально аранжована, звучала прегарно у виконанні цієї дівчинки. Ніжне ліричне сопрано… Звідки й сила бралася, звідки стільки делікатності й тепла взялося у недосвідченого, зовсім молодого дівчати, котре виводило «Ой верніться, літа мої, хоч до мене в гості!» так лагідно, а заразом технічно досконало? Поважний Ігор Петрович аж очі заплющив од насолоди, а розплющуючи їх після того, як стих голос, зі здивуванням опинився перед сценою, на якій стояла не поважного віку оперна примадонна, яка всеньке життя поклала, аби так чарувати голосом, а геть юне створіння. Катя незчулася, як опинилася в обіймах учительки. Пані Ірена щось говорила, вітала із зарахуванням до академії, проте дівчина не сприймала змісту сказаного. У скронях гупало. І єдина думка, б’ючись у такт шаленій пульсації крові від схвильованого серця, заслонила все: «Мене взяли… Мене взяли… Мене взяли…»
Навчання в престижному закладі гарантувало величезну стипендію, а після завершення курсу – роботу у найкращих театрах, на славетних сценах. Приголомшена Катя ще не встигла повірити у власну перемогу, у те, що перетворюється із консультантки центру радості в оперну співачку. Нарешті з’явилася інша думка: «Я працюватиму, як віл! Усе зроблю, щоб співати!»
* * *
Віртуальний інтелект самонавчався, щоб досягнути кращого розуміння потреб людей. Він домігся, щоб Катерина Михайловська, до речі, прапра… правнучка Катерини Рубчакової, знайшла потрібне саме їй, поборовшись за власну мрію, а не дістала бажане легко та просто.
Минуле, трагічне, важке, однак по вінця наповнене й успіхами, боротьбою, подоланими труднощами, важливими перемогами, може стати стимулом для побудови щасливого життя людей, у котрих є майже все. У цьому «майже» криється потенціал – так вирішив віртуальний інтелект.
Вінтові залишилося підштовхнути до здобування щастя решту людства.
Анастасія Нікуліна
Від щастя не вмирають
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, —
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
Ліна Костенко
1
– Zejdz z drogi! – Льоля перелякано сахнулася й відскочила з дерев’яної колії на кілька кроків.
– Przepraszam! – швидко випалила й завмерла. Повз неї бруківкою процокало копитами двійко коней. За ними неквапом рухався подовгастий темно-брунатний вагон із пасажирами. Дівчина вихопила очима білий напис «Tramwaj lwowski» і завмерла. Польський трамвай у Львові? На конях? Якась маячня! Льоля помітила зацікавлений погляд худорлявої світленької пасажирки у маленькому капелюшку. Чому вона на неї так дивиться?
Льоля кліпнула раз, кліпнула другий. Стривайте, чоловік, що правив кіньми, звернувся до неї польською – її чарівливі поєднання приголосних важко не впізнати! – а вона відповіла вже автоматично. Та й іншомовний напис прочитала, навіть не задумуючись. Звідки вона взагалі знає польську? І де це вона? Наче справді Львів, знайомі місця й бруківка, от тільки менше дерев та клумб. І якийсь наче легкий туман – усе в легкому молочному флері… Та це ж площа Митна! Дівчина роззирнулась. Поруч про щось теревенили два бородані у високих капелюхах. Повз протюпав плямистий пес-безхатько. Дівчина потягнулася рукою, щоб помацати чоло, але не донісши долоні, почала зачаровано розглядати тонесеньку шовкову рукавичку. У неї таких зроду-віку не було. Вона спробувала стягнути тканину, але рукавичка не слухалася. Льоля потягнула ще і ще, зробила крок назад, коли нога замість бруківки відчула порожнечу. Змахнула руками й полетіла на землю. От зараз боляче прикладеться! Дівчина замружилась, чекаючи удару, але його не було. Льоля розплющила одне око, потім друге та видихнула.
Лікті відчували вологу поверхню дерев’яного столика. У кватирку зазирало цікаве сонце, гуляючи тріщинами білого підвіконня. А за склом під вільним небом дихали свіжістю ніжно-рожеві кущі півоній.
Вона вдома. А туманне видиво було лише сном! І він завершився, як завжди – чемно повернувши її додому. Дівчина знову примостила голову на руки. До чого це? Мабуть, надто вже скучила за Львовом. Чи… за тими, хто зараз ходив його бруківкою й дихав густим кавово-туманним повітрям. У вікно щось дзвінко затарабанило, і дівчина здригнулася. Підняла погляд й усміхнулася дрібним краплям дощу. Так по-львівськи. Львів завжди навідував її навіть у цьому далекому гірському селі. Як і він…
2
– Знаєш, тобі б пасувало народитися з років сто тому. Може, сто п’ятдесят! – висока білявка Михайлина, а для друзів просто Мінка, склала руки на грудях та критично подивилася на подругу. – Ти зовсім не вписуєшся!
– Куди не вписуюся? – Льоля здивовано блиснула темними, майже чорними очима, відсунулася від комп’ютера та провела пальцями по маківці. Коса, обернута віночком, була все такою ж гладенькою на дотик. Тугий комірець застібнутої на всі ґудзички білої сорочки приємно лоскотав шию. Довга сіра спідниця шаруділа від кожного руху.
Вони подружилися на першому курсі: Ольга Франич – відсторонена й дивно вдягнена дівчина з карпатського села, яка просила кликати її по-домашньому Льоля, і Михайлина Іванець – гостра на язик, трішки нахабна, трішки зухвала, але добра львів’янка. Вони б, можливо, ніколи не заговорили, якби остання не спізнилася на першу ж лекцію, а єдине місце залишилося за першою
