Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

– О, а хочеш я зроблю тобі кави? Покажеш, де в тебе джезва?

– А давай! – хлопець провів дівчину на крихітну кухню і сперся об стіну, спостерігаючи, як вона зграбно вправляється з ароматним напоєм.

«Яка кава? Про що ти?» – Льоля картала саму себе.

«Пересолодила? Чи гірка?» – Вона зробила ковток і не відчула смаку. – «Що ж це зі мною?»

Дівчина простягнула горнятко Ясеві, і хлопець миттєво зробив ковток.

– Солодка? – запитала несміливо.

– Солодка, – хлопець кивнув і додав, лукаво примруживши очі. – Але ти ще солодша…

Дівчина знітилась і потягнулася до вмивальника вимити гарячу джезву і ледь не попеклась. Ясь перехопив її руку і, відставивши горнятко на стіл, загадково промовив:

– Знаєш, ти мені снилася… – він потягнув дівчину за собою до кімнати.

– Як? – дівчина вхопилася за нову тему, наче потопельник за соломинку, і знову присіла на диван.

– Снилося мені, ласкава пані, – Ясь помітив легку усмішку в очах дівчини і опустився біля неї, – що я ніби не сплю, а дрімаю. Тут двері шелеснули, і ти прийшла, стиха стала наді мною і відтак поцілувала так любо та солодко! Я ніби крізь сон простягаю руки, щоб обійняти твою прекрасну шийку, і лап – схопив сусіда за бороду!

Льоля весело пирхнула.

– А ти десь щезла, – продовжив хлопець засмученим голосом. – Фе, – прийшла, поцілувала, – та й тікати! Це негарно. Цілуєш, – то дай і себе поцілувати, не раз, а сто, тисячу!

Ясь був так близько, що Льоля чула його дихання. Важке, гаряче, трішки хрипке. В душі підіймалося хвилювання, в животі наче поколювали тисячі голочок.

«Зараз він її поцілує? Боже, як хочеться щоб поцілував! Але… Хіба такі думки личать порядній дівчині? Може, якщо заплющити очі, зникне той її шал?»

Льоля опустила повіки і в ту ж мить відчула палкий доторк уст.

– Це був перший, – прошепотів Ясь. – Чула, що я сказав? Сто, – він ще раз поцілував зашарілу Льолю. – Тисячу… У маленькій кімнаті враз зробилося душно і тісно. Вечір обіймав Львів, надимався над галасливою площею Ринок, дихаючи прохолодою з прочиненої кватирки, але жодна прохолода не могла остудити жар двох молодих людей, які сьогодні відчули себе вільними. Вільними кохати. Вільними жити.

6

– Вернулася? – отець Михайло горою стояв посеред кімнати. Очі свердлили недобрим поглядом. Донька зовсім розгубила і глузд, і совість. Люди вже пальцями почали показувати на священика, що й у власній родині навести лад не може. Чоловік конче мусив нагадати, хто в домі головний. Щоб раз і назавжди запам’ятала: його слово – закон. – Ти хоч знаєш, які про тебе по селу чутки ходять? Відповідай, до Йвана свого їздила?

– А що, як так? – Льоля підвела голову й одразу схопилася за щоку. Дзвінкий ляпас пролунав у густій тиші. На очі накотилися сльози. Батько вдарив її? За що? За любов? Біля дверей німою тінню вклякла матір. Льоля обернулася до неї, шукаючи підтримки, але жінка ховала погляд. Вона нізащо не піде проти батька. А якщо піде – одним ляпасом усе не закінчиться. В отця Михайла був надто важкий і впертий характер. Вона звикла, що його слово завжди останнє, і ніколи не сміла йти проти його волі. Але зараз. Чому він не хоче зрозуміти її?

– Ти – моя донька, і поки ти живеш у моєму домі, буде так, як я сказав, чула? Я казав тобі не бачитися з ним? Казав йому забути сюди дорогу? А ти мене не слухаєш! Тепер з дому вийдеш тільки заміжня, чула мене? – батько навис над дівчиною, а вона лише чула слова, які шепотів їй Ясь. Її Ясь. Як не віддадуть за нього, так не буде нічиєю! Льоля прожогом вилетіла з кухні, замкнулася у своїй кімнаті й сіла на ліжко, схопила подушку і міцно її обійняла. Як батьки не розуміють? Не хочуть її щастя? Не дають їй жити? Як можна так жити? Чи не жити зовсім? Вона аніскілечки не шкодувала про своє побачення з Ясем. Варто було лише заплющити очі, і знову відчувала його подих, його доторки. Коли цього більше не буде, вона знає, що зробить! Льоля рішуче стиснула вуста. Чому вона раніше не розуміла жінок, які вкорочували собі віку? З безвиході – один вихід. Звільнитися від кайданів можна тільки цілком і повністю. От тільки що скаже Ясь? Отак взяти й покинути його тут самого… І мама… Може, вона ще щось вигадає. Вона мусить вигадати! Інакше – яке то життя! Чи, може, жити далі, от тільки без опіки батька – у монастирі?

За кілька днів Ярко приніс листа від Яся. Льоля гарячково вчитувалася у рівні рядочки:

«Ти не уявляєш, яким я зараз чуюся сильним, здоровим, вдоволеним, веселим, охочим до роботи. Зараз я вірю, що зможу перебороти всі труднощі, які насувалися на мене останнім часом. Завдяки тобі я щасливий!»

«І я щаслива, Ясю. Була щаслива», – Льоля цілувала рядочки й витирала сльози. Разом – вони зможуть усе перебороти!

Закохані продовжували листуватися. Ясь вигадував чимраз нові способи проминути пильну увагу отця Михайла. Бувало, що Ярко, як приїздив на вихідні, привозив чистий аркуш, який потрібно було потерти спаленим папером зі смальцем, щоб проявився текст. Інші листи треба було протерти соком із цитрини або цибулі й підігрівати на вогні. Однак час минав, а легше не ставало. Ясь писав про кохання, провідну зорю та музу й обіцяв завжди бути вірним, кажучи, що жодна жінка не зможе витиснути її з його серця. Але життя Льолі поволі ставало нестерпним. Їй здавалося, вона задихається в Ольжичах, задихається у власному домі. Батьки почали контролювати кожен її крок, забирали з пошти і перечитували її листи, заборонили писати й влаштовували сцени. Матір чи не щодня виїдала їй мозок, а коли батько дізнався, що прийшов лист від Яна – кричала прямо посеред вулиці, так, що чули сусіди, називала останньою шельмою. Для дівчини це був край. Льоля розуміла, що більше так не може. А тоді – прийшов порятунок.

До дому отця Михайла почав заїжджати на гостину молодий семінарист Володимир Озерко. Ладзьо, як його лагідно кликала матір. Раптом він попросив у Франичів руки Льолі. Дівчина спершу відмовлялася, але згодом – побачила у цьому свій порятунок. Вона вийде заміж за нелюба, але фіктивно, просто, щоб її