Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Ні, не буде вона слабкою Анною! Не стане й дурноголовою Еммою, мадам Боварі!
Ледве вичовгала з-за театрального реманенту. На інших, котрі метушилися довкола, не дивилася, перевдягаючись, знімаючи вишиваний одяг, у якому грала Анну. Боялася глянути і побачити в очах акторської братії відбиття підстаркуватої, запухлої від сліз, негодящої, вартої злої насмішки жінки… Скинула й черевичок, що немилосердно наколов п’яту. Могла б грати Анну босою… Але ж який холод. Вугілля мало, то й топлять так, що пара з вуст ішла під час вистави. Катря обгорнула гелер[74] шматком полотна і підклала під п’яту, вирішивши, що попросить Івана завтра щось зробити з тим цвяшком. Він же завтра до Жовкви приїде, про донечок розкаже, бо провідував їх. Катря нишком перехрестилася, проказуючи молитву за здоров’я найрідніших.
За життям Катрі Рубчакової Катя спостерігала із захватом. Ого! Оце так-так! Вона відчайдушно заздрила. У її нудьзі фіолетовій такого й близько не було…
Катря ж помалу заспокоювалася. Її думки остаточно звернули на буденні речі. Думала про одежину для Ярочки – геть нема в що донечку вбрати… Синенька з білим комірчиком сукеночка ще недавно була завелика, а тепер стала куценькою… Як виросла доня! Коли діти приїхали на канікули, то Катря ледве впізнала старшу доньку. Щойно була круглим потішним пташеням із розумними й цікавими до всього, що діється на світі, очима, а зробилася цибатою худою дівчинкою, руки-ноги довгі. Ольга,[75] добра душа, щоправда, обіцяла допомогти, дати на перешиття кілька власних старих суконь для малої. А Ярочка, ох, розумне дівча. І командує як! Умить усіх малих, що прибули на канікулах до батьків-акторів, до вистави прилаштувала, у костюми повбирала і нумо їм ролі роздавати! Режисерка мала! Тут же, після згадки про режисерування старшої донечки, думки Катрі потекли з радості в журбу… Янович[76] знову немилосердно п’є. Лесь, коли бачить батька п’яним, робиться скаженим вовком, здається, що зараз накинеться і горло перегризе… А очі його, щойно іскристо-веселі, наче бульбашки шампана, кров нагла заливає. Тоді Леся взагалі не можна рухати, і словом не варто зачіпати. Ех, Янович… Що та горілка робить!
Хтозна, скільки ринських[77] виділить сойм[78] на театр?… Плітки не втішали. Казали, що сойм зменшить субвенцію. Думки Рубчакової безладно стрибали з одного на інше. Катря знову думала про донечок, за якими сумувала, бо так рідко була з ними. Найменша Надієчка дуже плакала, коли прощалися після канікул… Середня Ольця – то така дзиґа, таке непосидюще. Неню на бігу цьомкнула в щічку і помчала підстрибом до воза, яким дітей везли до стації колєйової.[79] А Надієчку ледве найстарша Ярочка відірвала від мами, вмовила, задурила найменшу, відвела до воза, пообіцявши льодяника…
Театр, аби якось запрацювати на утримання, постійно мандрував, даючи вистави по селах і містечках. Не бачила мати-акторка свою малечу більше ніж два-три місяці на рік… Підперши чорняву голову руками, думала Катря Рубчакова, і то вже вкотре, про всі ті щоденні справи і клопоти, гризлася нестачею грошей, міркувала, як оновити стару сукню, додавши фальбанку до спідниці та вгорі трохи переробити, вирішувала, що треба вже складатися би, бо зрання рушає театр далі, до Жовкви. Згадала про знелюднені села, котрих більшає і більшає… Утікають селяни на еміграцію. Хай як поляки їм утруднюють виїзд, а однак чоловік шукає, де ліпше, і біжить, як заєць від вовка, від тої біди, крайньої вбогості за океан. Ще трохи і не буде для кого вистави грати… Потім пригадала гастролі до Тарнува. Гостили їх гарно… Тільки-от із пам’яті вистрибнула слічнотка Зофія,[80] художниця, з котрою познайомилися на урочистому частуванні після вистави. Оте її вдавано-приятельське поводження, за яким час до часу вгадувалося щось інше, якась пиха, гонор, ледь помітна зневага до русинів-акторів, злиднів, котрих милостиво запрошено було до Тарнува. І, наче в тому черевичку цвях, кололи слова Зофії, що вмить квасним яблуком обернулася, скривилася на розмову про утиски українців, яким і власний університет у Львові не дозволяють запровадити окремо від польського, про засилля польської мови: «Jaka to róźnica?![81]»
Нарешті Катря підняла голову. Глянули карі гарні очі на театральну братію, що метушилася, перемовлялася. На залу читального дому «Просвіти»,[82] нашвидкуруч пристосовану для потреб мандрівної трупи акторів. Рубчакова рішуче підвелася й заходилася складати речі у скриню. Сухий тріск пострілу змусив усіх втишитися, тривожно водити очима по таких же збентежених і здивованих обличчях навколо. Якийсь шарварок зчинився при дверях. Катря озирнулася на ту метушню.
– Лесько застрілився! Почуте відняло ноги.
Катря осіла на лаву. Добре, що стіна позаду втримала тіло від падіння. Чула звідкілясь здалеку голоси: «…повезли… бравнінг… та він собі в серце стрілив, а не в голову… Матка Боска…» Приміщення миттю опустіло, бо люди висипали з читального дому, як горошини з перезрілого стручка. Одна Катря залишилася сидіти на лаві блідою проявою. І життя у ній було з певністю менше, ніж навіть у цій стихлій пустці зали.
І враз Катя опинилася поза Катрею! Година промайнула однією короткою хвилиною… Катя стояла без руху. А потім почала гарячково знімати з себе тактюм, відчайдушно виборсуючись, заплутуючись у тих липучих рукавах-ногавицях. Нарешті звільнилась і кинулася до крісла, вмить розгорнула голографічну пошуківку. Що ж сталося?! Голова розколювалася від роздвоєння! Адже Курбас (здається?…) не помер тоді! Чи то їй щось із історії геть сплуталося?… Хіба ж він загинув не від совітів значно пізніше?… Та ж і «Березоль» був теж пізніше…
Пошуківка хутко підтвердила: Курбас у радянській імперії розстріляний у 1937 році в урочищі Сандормох із тисячами бранців людожерної сталінської системи. Та Катя не заспокоїлася і шукала далі, аж поки не надибала історію про Катрю Рубчакову та Леся Курбаса, дуже схожу на красиву легенду. Буцім Лесь залишив непоступливій Катрі записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!» Він стрілявся через те нещасне кохання. І влучив у серце. Однак вижив, ходив із кулею, бо лікар не наважився вийняти її… А вінт!..
Хіба міг віртуальний інтелект злукавити, повести її у вигадану історію? Катя знала, що вінт – не фантазер, а таки ж машина часу, котра відтворює історичні події. Виявляється, записку Курбаса знайшла донька Рубчакової Ольга вже після смерті матері й зберегла те сумне свідоцтво кохання. Отже, правда… Щастить же людям з життям! Не те, що їй… Катя тужливо озирнулася довкола. Набридла кімната.
Пустка. Пустеля. Тут нічого не відбувається. Порожнє життя в пустій норі. Фіолетова нудьга. Найгірше було
