Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

Тадеуш знов пильно придивився до Анни, перехопив її погляд у відповідь і усміхнувся. Вона потай спостерігає за ним, а отже, до нього її теж тягне, а якщо тягне, то й шанс у нього таки є. Тадеуш продовжував уважно вивчати Анну. Гарне обличчя, довге густе волосся, тоненька у стані, але в грудях округла, босі ноги маленькі, ручки теж. Коли перекинулася карета й Анна вибиралася з неї, він торкнувся її ніг значно вище, аніж дозволялося бачити правилами пристойності, і зауважив, що коліна у неї теж гарні та округлі. Цікаво було б побачити її всю без одягу. Шкода, що вона сьогодні налякалася його. Тепер треба час, щоб у стосунках просунутися далі.

– І все ж таки, Анно, чому ви так сильно перелякалися? – Очі Тадеуша ковзнули вигином її шиї донизу і зупинилися. – Не очікували побачити мене чи є ще якась причина? Мабуть, ви чекали тут когось іншого?

Анна кинула на Тадеуша швидкий погляд з-під вій.

– Боже збав. Кого я могла тут чекати?

– У гарної жінки можуть бути таємниці. Анна знітилася.

– Жартуєте? Які таємниці? Я вас просто не впізнала. Ви стояли спиною до сонця, і я не дуже чітко змогла вас роздивитися. Подумала, що… Подумала, що хтось… хто аж ніяк не міг прийти. Вона заплуталася в словах, почервоніла і врешті замовкла.

Тадеуш усміхнувся. Навіть її невміння збрехати виглядало доволі спокусливим. Вона таки не ханжа.

Тадеуш перевів погляд на її губи. Хтось у неї таки є. Але нехай. Не факт, що це тривалий зв’язок і що вона з тим іншим зайшла далеко. Анна не виглядає на жінку, яка має вдосталь кохання. На щасливу і закохану жінку вона теж не виглядає. Так. Інтрижка якась. Вона гарна, то й липнуть до неї.

– То ви, Анно, не проганяєте мене? Може, навіть запросите до себе ще колись? Я погоджуюся навіть бачити вас лише в цій альтанці.

Анна кинула на Тадеуша погляд. Це вже відверта пропозиція. А чи не занадто він поспішає? Невже вона справляє враження легкодоступної жінки?

– То дуже залежить, пане Тадеуше. Я вдова, і добра репутація для мене багато важить. Як ви взагалі взнали, що я в альтанці?

Тадеуш перехопив її погляд.

– Коли я приїхав до маєтку, вас не знайшли в будинку, але покоївка поривалася бігти кудись і кликати вас в дім. То я сказав, що цілком можу й сам вас знайти. Дав їй декілька крейцерів і вона вказала, куди йти, на яку доріжку звернути та де саме шукати вашу улюблену альтанку.

– От уже ж… – Анна спробувала відшукати прийнятний для гарного товариства епітет для своєї покоївки, проте не знайшла такого. – Ні, я таки колись влаштую їй веселе життя. Вона не повинна всім та кожному розповідати, де я відпочиваю від усіх.

Тадеуш лукаво посміхнувся і подивився на губи Анни.

– Думаєте, варто? Без неї я поїхав би додому ні з чим, а так маю приємність бачити вас зблизька. Пропоную вибачити вашу покоївку. Тим більше, що тут схитрував я. Сказав, що маю термінову справу до вас щодо закупівлі збіжжя.

Анна хмикнула.

– Нема у вас жодної термінової справи до мене щодо збіжжя.

– Щодо збіжжя немає, – Тадеуш ще ближче підсунувся до Анни і повернувся так, щоб бачити її обличчя. – Але таку привабливу пані не повинно цікавити лише збіжжя і господарювання в маєтку. Не повірю, що ви не вмієте насолоджуватися життям.

Анна кинула на Тадеуша погляд з-під вій і слабо усміхнулася. Компліменти в нього, звичайно ж, банальні до неможливості, та й фрази сумнівні з погляду пристойності, проте в цьому випадку не слова чи оригінальність слів щось справді важать. Тут значно серйозніші нюанси. Ще з листів Тадеуша зрозуміла, що він залицяється до неї, а зараз це більш аніж очевидно. Але чи хотілося б їй відповідати йому взаємністю? Сама наразі не знала. Принаймні їй подобалася його увага. Та й якій жінці не подобається те, що її вважають привабливою. Хіба тій, яка серйозно постраждала через свою красу.

Вона ще раз усміхнулася Тадеушу.

– Я б панові запропонувала каву, але не маю тут ані чистої філіжанки, ані гарячої кави. У цьому кавнику кава давно вистигла, а в будинок я вас запрошувати наразі не буду. – Вона на кілька секунд багатозначно замовкла, а тоді знов кинула лукавий погляд на свого співрозмовника. – Зі збіжжям справи теж почекають. Я ще взагалі не знаю, чи вестиму з вами якісь справи.

Тадеуш виразно глянув в очі Анни і теж усміхнувся.

– Сам винен. Треба було мені раніше сюди прийти. А каву можна пити по-різному і будь-де. Аби бажання було.

Вона зустрілася з ним очима, і погляд її раптом став дуже уважним та серйозним.

– Скажіть, Тадеуше… Тільки чесно. Навіщо ви сюди взагалі прийшли? Не каву ж пити і не збіжжя купляти.

Тадеуш перевів подих і так само серйозно глянув в очі Анні.

– Звичайно, що ні. Збіжжя я можу купити деінде значно вигідніше, аніж у вас. Та й за кавою я не пропадаю… Просто вирішив, що коли не прийду сюди сам, то втрачу вас. А втрачати вас я не хочу.

Анна подивилася на співрозмовника довгим поглядом.

– Я ціню вашу чесність, пане Тадеуше, але… Він нахилився до неї ще ближче.

– Але що?

Анна не відвела погляду вбік, проте й не відповіла. Чогось явно вичікувала і тримала на віддалі.

– І це все, що ви можете мені сказати?

Анна ще раз серйозно глянула Тадеушу в очі й ледь відсунулася на лаві.

– Наразі все. Повірте, для мене велике диво вже те, що я зараз не дорікаю вам непристойністю ситуації та слів, – вона помовчала, збираючись з духом. – Розумієте, пане Тадеуше, ви таки псуєте мені репутацію своїм візитом. Для мене добре ім’я теж не пустий звук, а тому вам зараз краще піти звідси. Я теж відразу повернуся в дім. Ваш візит, на щастя, не триває довго, то спробую щось вигадати для прислуги. Не можна, щоб челядь пліткувала про свою господиню.

Тадеуш кивнув.

– Розумію, Анно. Обіцяю, що надалі не ставитиму вашу репутацію під такий удар. Визнаю, що сьогоднішній візит був моєю помилкою.

Анна відвела погляд.

– Мені приємно зустріти таке розуміння в пана.

– Навзаєм, Анно.

Тадеуш спробував зазирнути їй у вічі. Попри ввічливість і безбарвність фраз, щось у її поведінці було неспокійне, тривожне, але одночасно й звабливе та каламутне, як чари або ж глуха ніч. Щось таке, що манило, затягувало,